Розділ 12

Вафа кривився чи то від болю чи то через неприємні спогади. А можливо від одного та іншого одразу.

—Пощастило, що ми опинились на одній галері. Чи то капітани не знали, що ми брати, чи їм було абсолютно байдуже. Не знаю й досі. Та це не важливо тепер.

—І скільки ж часу вам довелося бути прикованими до палуби? – Мурата й справді зацікавила розповідь Вафи. І хоч кримчак не звик беззаперечно довіряти людям, знаючи, що усі брешуть заради власної вигоди, історія з життя здорованя його підкупила. — І як вдалося врешті звільнитися?

—Це звучатиме досить таки кумедно. Доля ще та сучка і іронія одна з найулюбленіших її сторін. Та все по порядку. Сидячи в трюмі довгий час ми втратили його відчуття. Лише по зміні пір року вдавалось хоч якось орієнтуватись. Але це тривало недовго. Розум людини у неволі затьмарюється. Це вже потім ми дізналися, що веслували на тій клятій галері більше трьох років.

Та все ж настав той довгоочікуваний день, на який ми уже майже не покладали надії. Пам’ятаю усе, як сьогодні. Спочатку почулись крики з палуби. А наглядач почав нас сікти направо і наліво нагайкою. Немов навіжений. Давав команди, що ми маємо робити, для маневреності галери. Та, якщо ти коли-небудь стикався на морі із запорожцями, тоді знаєш — вони осідають свою здобич, як мурахи —гуртом з усіх сторін.

Почався бій. Гриміли гармати, які у ближньому бою уже були неефективними. Гахкали гаківниці та мушкети. Але невірні — затяті вояки. І також не голіруч налетіли. Я тоді вперше в життя молив Аллаха, щоб їм вдалось захопити османське судно. І зрештою так і трапилось. Здавалося, що бій ішов цілу вічність. Та зрештою козаки спустились униз і вбили наглядача, який із жорстокого тирана, що шмагав нас за потреби чи без, вмить перетворився на боягузливого хлопчиська. Так і здох на колінах, благаючи пощади. Нас же звільнили. Розмістили на чайках, туди ж перегрузили усе добро і подались геть, назад до Дніпра. Перед цим, звичайно, потопили три галери османського флоту. Чайок було не більше трьох десятків. Не знаю скільки невірні втратили в бою. Та це не був великий похід. Так, невелика вилазка. Тому це щастя, що вони натрапили на судна, серед яких було й те в якому ми веслували.

Неподалік Очакова, просто в гирлі Дніпра, козаки пристали до берега. Сказали, що бажаючі можуть бути вільними. Правду кажучи, я думав, що це обман і людей, які погодилися піти, просто переб’ють. Але невірні дотримали слова. Не багато тоді зголосилося йти. Пам’ятаю, як зараз — дванадцятеро. А ось, що найбільше мене здивувало — запорожці дали нам кілька своїх бордюків для води і тої каші... що воно там? Схоже на рідке тісто. Ще в’язку в’яленої риби. Ось так нам і вдалось вибратись на волю. Далеко не кожному так щастить. А от нам доля подарувала можливість на помсту.

Ми повернулись до Криму люті та цілеспрямовані. З Перекопу, де знайшли трьох людей, що мали також зуб на пару пройдисвітів, ми рушили до Ак-Мечеті. За якийсь місяць нас уже була дівчина. Тих, кому споганили чи зруйнували життя знайшлося ще більше. Ми стали справжніми месниками. Хоча на той час, грошей, щоб добратись до Синопу в нас не було. Довелося засісти в нетрях та зайнятись грабунком, залякуванням та замовними убивствами. Ваш друг, Кірам, уже на той час починав брати владу в свої руки. Спочатку ми часто працювали на нього. А пізніше уже були найманцями, його головорізами.

Мурат саркастично усміхнувся, але перебивати не став.

—Три десятка людей, озброєні, навчені убивати і заряджені на помсту. Ми мали відпочивати до Сиропу на п’яти різних суднах, протягом трьох днів. Все для того, щоб ті кнурі бува чого не запідозрили. Нам здавалося, що все вдалося. Останніми прибули до турецького берега я з Законом та ще четверо хлопців. Та не встигли ми ступити на сушу, як нас зустріли. Це уже потім я дізнався, що Аллах виявився знову до мене добрим і зберіг життя. Усіх, хто покинув берег Криму убили уві сні. Капітанам суден за це добре заплатили. Капітан судна, на якому пливли ми, відмовився це робити. Був для цього слабодухим і щиро вірив, що Аллах покарає за таке.

Нас обступили двадцятеро вояків у кольчугах, латах,  шоломах і з довгими списами. Атакувати нас не поспішали, але й наказів ніяких не давали. За короткий час наперед вийшли тих два поганця. Я досі пам’ятаю їхні самовдоволено пики.

—Усі ваші люди мертві, — усміхнувся єхидно Махмуд. — Вас також не омине ця участь. Але можете зробити це спокійно. Складіть зброю.

—Першим кинувся до Махмуда Хакан. Він завжди був запальнішим за мене, — зуби Вафи стислася так сильно, що заскреготали. — Інші розуміли, що краще лягти в бою, ніж як раб на колінах.

Нас було значно менше. Та бились ми відчайдушно. Брат встиг убити давох противників. Інші дуже швидко насадили його на списи. Одночасно, декілька. Наші поплічники бились відважно, що й дало мені можливість прорватись до двох огидників. Я б розчерепив голову Махмуда ще до того, як він би щось зрозумів. Але один із охоронців встиг підставити спис. Лезо ковзнуло по лезу і я схибив. Відсік йому вухо лише. Поки ж бився, з лохоронцем цей боягузливий кнур встиг втекти. Його друг, Омар, виявився хоробрішим. Чи то пак дурнішим. Він хотів завдати удару зі спини, поки я був зайнятим боєм. Я вчасно це помітив краєм ока, так би мовити. Вдарив не акцентовано, але поранив у ногу. Проте розсік стегно навпіл. Коли ж впорався із охоронцем, вирішив, що Аллах таки подарував мені можливість убити хоча б одного кнура. Я бив сильно. Омар заледве встигав відбиватись. Один з ударів таки виявився досить вдалим. Омар підніс шаблю для захисту. Проте лезо моєї зброї було неспинним. Я відрубав йому руку, а вістря позбавило ока. Та вбити виродка не вдалося. А от моїх побратимів убили усіх. Кількох їхніх також поклали.

—Це ти отримав у тому бою? — Мурат повторив на своєму обличчі вказівним пальцем лінію шраму Вафи.

—Так, — кивнув здоровань. — Налетіли, немов коршуни. Дюжина проти мене одного. Я встиг вхопити спис убитого. Так вдавалось тримати їх хоч на якійсь дистанції. Та опиратися натиску такої кількості ворогів надто важко.