Розділ 9

Богдан потер підборіддя. Замислитись було над чим. Він і не сподівався, що буде легко, але доля вставляла все нові та нові палки в колеса. Коли Вафа приєднався до загону, як знавець Синопу, здалось, пані Фортуна нарешті усміхнулась їм. А тепер Богдан волів би, щоб здоровань залишився у Криму. Та шляхи Господні непередбачувані. І Вафа виявився ключем, для отримання інформації про Богданових дітей. Було зрозуміло, що на інші умови, окрім, як отримати Вафу, Махмуд тепер не погодиться. Кримчак виявився дорожчим за будь які гроші.
Ворота маєтку прочинилися. Саме тут було призначено зустріч. Це вже більше походило на власність заможної людини.
До козаків вийшов худорлявий вилощений чолов’яга з двома охоронцями позаду.
–Він чекає, – сказав він писклявим голосом. – Але зброю доведеться здати. Всю.
Козаки переглянулись. Та вибору не було. Зі зброєю, звичайно вони відчували себе куди впевненіше. Але чи з нею, чи без, Богдан з Василем тут на чужій території і навряд зброя їм допоможе, якщо що.
Вилощений чолов’яга йшов повільно, немовби прогулювався. До вдвох охоронців, одразу за воротами, до них приєднались ще шестеро. Після роззброєння вилощений чолов’яга повів гостей за собою. Він йшов повільно, немовби прогулювався і якось по жіночому викручував бедрами.
–Євнух, – чи то запитав, чи то ствердив Василь.
Богдан знизав плечами.
–Як вони живуть ось так? – не міг втямити Немова.
–Якось так. Від нього пахне так, немовби він знатна дама, а не чоловік.
–І багатьох знатних дам ти бачив? – усміхнувся Василь.
–Щоб ось так пахнули? – потер потилицю Богдан. – Жодної.
–Все ж краще ніж тхне від вас, – озвався чолов’яга. – Кінським послідом і потом. Оце так аромат. І так, я знаю вашу мову.
–Та ні, – нахмурився Богдан. – Ти не просто знаєш мову. Ти з України. Адже так?
–Це було в минулому житті.
–І ти служиш тому, хто тебе поневолив? – здивувався Василь.
–Чи тут, чи там, яка різниця?
–Це ти про що? – прискорив крок Богдан.
Вартові смикнулись до козака, але чолов’яга дав знак рукою, що усе гаразд.
Богдан порівнявся з євнухом.
–Не знаю, як ти живеш в Україні, але моє життя було далеко не солодким.
–Мало в кого воно солодке.
–Згоден, – кивнув чолов’яга, – але ти з товаришем зі зброєю в руках. Напевне живете на вільних землях. Може й маєтки маєте. Вгадав?
Козаки не відповіли.
–Отже вгадав. Та більшість живе, як чиясь власність. Відробляє панщину, або страждає у злиднях.
–Я знаю, що таке панщина, – розлютився Богдан. – Знаю, що таке, коли найдрібніший вельможа має тебе гірше за скотину.
–Тож вернулись до того, з чого починали. Що тут, що там я був у неволі. Але якщо на Україні, я шукав недоїмки, щоб не померти з голоду, то тут я собі можу дозволити куди більше.
–Вони ж відтяли тобі причандали, – обурився Василь.
 –Всі ми чимось жертвуємо. Чи не так? – євнух зупинився поруч з різьбленими дверима. – Прийшли.
Вартові відчинили двері, даючи прохід. Але в ту ж мить назовні, швидким кроком, майже вибігла жінка. Її обличчя було зосереджене. Вона не зважала ні на кого. Навіть зачепила плечем Богдана.
–Відійди, телепню, – гаркнула вона, не зводячи очей на козака.
–Щасливої дороги, – склав руки і злегка вклонився євнух, – Севже-ханум.
Жінка кинула злий погляд на чоловіка.
–Чекати... – лише буркнула вона.
–Ти не йдеш? – запитав Богдан, коли жінка зникла за рогом будинку.
–Ні, – закрутив головою євнух. – Вас супроводять.
Козаки, оточені охоронцями, увійшли всередину. Богдан зупинився на мить та оглянувся.
–Як тебе звуть? – запитав він.
–Біляль.
–Твоєсправжнє ім’я. Християнське.
–Степан, – усміхнувся євнух. – Але це було в іншому житті.
Махмуд чекав козаків вдивляючись у далечінь крізь вікно. Він заклав кістляві руки за спину і, здавалося, не чув приходу гостей. Якийсь час у приміщенні панувала тиша. Порушив її господар.
–Чому вас двоє? – не обертаючись запитав Махмуд.
–Є що обговорити, – відповів Богдан.
–Ви знайшли його.
Важко було зрозуміти, питає він чи стверджує.
–Так, – кивнув Богдан.
–То чому не привели? – нарешті обернувся до козаків Махмуд.
–Які гарантії, що ти нас не обманеш? – запитав Василь. – Твої головорізи приїхали вакурат, як ми покинули заїжджий двір. Навряд вони б розпитували хто ми і звідки.
–Не питали б, – погодився Махмуд. – Але це не мої головорізи. Це ті, хто працює за винагороду. Мисливці за головами. А коли пішов слух, що у вас торби золота, бажаючих випустити вам кишки стало ще більше. Якби ж особисто я хотів би вас убити, ви б були вже мертві. Але мені потрібен ваш друг. Я знаю, що він закрився десь у Низах. Коли його знайдуть – питання часу. А ви, поки що єдині, хто знає де він точно і хто може його привести до мене. До того ж вам не доведеться платити купою золота.
–Мені потрібна інформація, – ступив крок вперед Богдан. – Не просто напис на аркуші паперу. Я хочу знати все. Де мої діти, хто їх викупив, у якому місті чи селі вони знаходяться.
Махмуд самовдоволено усміхнувся і простягнув Богдану скручений в циліндр аркуш.
–Це буде, як передплата. Щоб ти розумів серйозність моїх намірів.
Богдан розгорнув аркуш. На ньому були колонки з датою, списком імен покупців, вартість рабів та їхня ціна.
–Вам його перекладуть. Біляль зможе це зробити.
Козаки перезирнулись від несподіваного повороту подій.
–Не знаю, що вам розповідав Вафа, але я людина слова. Мало того, я дам тобі, невірний, дещо більше. Лише зачекайте надворі. На нас чекає поїздка, – Махмуд хитро усміхнувся.