Розділ 7

–Ти куди? – нахмурився Вафа.
Севже не відреагувала та забігла в будинок. Її не було якийсь час. Вафа вже хотів плюнути на все і податись геть. Хто знає, що в голові цієї дивної жінки? Але не встиг він потягти за віжки, щоб розвернути коня, як Севже вибігла назовні. Вона тримала в руках кухонного ножа, явно демонструючи, що озброєна. Вафа хмикнув саркастично і вдарив коня п’ятами в боки.
Севже давала поради, якими вулицями прямувати. Вафа хоч і не без підозр, все ж схилявся до порад жінки. Та в одну мить він зупинив коня. Тут вулиця вирвалась в потріскану звивисту стіну і розходились у різні боки. Вафа завмер на мить, задумався, немов би згадував щось. Його очі застигли в одній точці, думки полинули кудись далеко.
–Ага, – вже вкотре повторила Севже. – Ага, нам сюди, – вказала ліворуч.
Вафа оцінююче примружив одне око. Він не сказав ні слова, але потягнув віжку вправо.
–Не туди, ага, – застерегла Севже. – Цим шляхом буде куди довше. Ми зробимо великий гак.
Вершник лише оглянувся і кинув на жінку твердий погляд. Севже нічого не залишалось окрім, як їхати слідом.
–Ти завжди такий мовчазний, ага? – наважилась запитати Севже, коли вони покинули місто і виїхали на пустир.
Вафа звично для себе кинув байдужий погляд, але не відповів.
–Весела буде поїздка, – хмикнула жінка. – А я думала, якщо завдяки тобі, ага, мені довелось покинути дім, то хоч подорож буде веселою.
–Веселою? – скривився Вафа. – На мене напали два головорізи. Повір, якби я загинув, вони б неодмінно тобою б скористались, перш ніж забрати те за чим прийшли.
–Думаєш я не знаю, на що здатні чоловіки? Ви думаєте, що сила та багатство роблять вас богами. Всі до єдиного так думаєте.
Вафа звів брови.
–І не кажи, ага, що ти інший, – обурилась Севже. – Може ти й не поліз одразу мені під спідницю, але...
–Що але?
–Почав сипати золотом направо і наліво, щоб досягти бажаного. Що б ти зробив, якби двері тобі відчинила не жінка, а двійко дебелих озброєних чоловіків?
–Дав би їм більше золота, – фиркнув Вафа.
–Я ж кажу, – Севже глянула на здорованя з-під лоба, – замозакохані та самовпевнені бевзі.
–Ніхто тебе силоміць не тримає. Можеш йти на всі чотири сторони.
–Ще б пак. Підозрюю, що ці головорізи не єдині в місті, що прийшли по твою голову. Тож дякую, що мені довелось втікати.
–Тобі мало грошей? За ті, що я тобі дав, зможеш п’ять таких халуп купити.
–Гроші, гроші, гроші. І влада.
–Знаєш? Ти мені більше подобалась, коли ми були у Синопі.
–Тому що мовчала?
–Так.
–Ти до всіх ось так бурчиш? Чи лише до жінок? – край губ Севже саркастично піднявся.
–Закрийся вже врешті, – аж слиною бризнув Вафа від люті.
–Все ж це жінка...
–Попереджаю востаннє. Або зараз підеш пішки назад до Синопа.
–Але ж я тобі потрібна, ага. Адже знаю де тебе сховати від головорізів.
–Та невже? – обурився Вафа. – Я знаю, куди ми їдемо. Не вперше в Синопі. Тому краще...
Вершник зупинив коня і прислухався.
–Та все ж я... – продовжувала Севже. Але коли побачила, що Вафа озирається, притихла і сама прислухалась.
Вафа піднявся в стременах і приклав руку до лоба, прикриваючись від сонця. Він не помилився. Позаду здіймався пил. Це йшли по його голову.
–Це те, що я думаю? – запитала жінка перелякано.
Вона перевела погляд від хмари пилу, що здіймались на півночі. Вдивлялась на схід.
–Поїхали, – буркнув Вафа. – Може встигнемо.
–Не встигнемо, – закрутила головою Севже. – Наздоженуть.
–Куди ти дивишся? – процідив крізь зуби Вафа. – В тій стороні твакож Синоп. Туди їхати – не вихід.
–Але сюди ближчий шлях.
–Ні! – твердо сказав Вафа. – Їдемо на південь. Тільки на південь.
Севже не стала сперечатись, хоч явно була невдоволена вибором здорованя. Вершники пришпорили коней. Нав’ючені тварини перейшли на легкий галоп, але, щоб помчали клусом з такою вагою, годі було й сподіватись.
Невдовзі на горизонті з’явились будівлі. В Синопі називали це місце Низи. Це було невелике поселення в якому здебільшого жили рибалки. Колись, досить хороша та вельми заможна частина міста. Та після нововведень володаря Синопа щодо вилову та торгівлі риби, Низи стали відповідати назві не лише через географічне розміщення, відносно міста, але й по рівню життя. Та нечисленна кількість людей, що залишилась, зубожіла. За якийсь десяток років Низи стали зборищем всіх неугодних, калік та п’яниць.
–Не встигнемо, – оглянулась Севже.
Тепер добре було видно вершників. Їх можна було полічити. Четверо припали до кінських ший і мчали щосили. Добре розуміли, що тут, на відкритому просторі, їхні шанси здолати ворога зростають в рази. Чисельність на їхньому боці. А вузький простір, хоч і не значно, все ж сприятиме обмеженню маневреності та нівелюванню переваги.
–А це ще що за чортівня? – сплюнув Вафа.
Зі сходу також наближались два вершники. Гнали коней щосили.
–Нас затискають, – зашипів здоровань і глянув на захід.
Він знав, що туди їхати – вибір поганий. Впруться в затоку і на цьому кінець. Шістьох противників Вафі не здолати. Він це розумів, хоч і був досвідченим вояком. Тут ані хитрощі, ані правильне використання простору не допоможе. Перевага занадто велика. 
Як би сильно не пришпорювали коней Вафа та Севже, все ж рухати швидше за противників ніяк не вдавалось. До Низів залишалось якось дві-три сотні ліктів, коли вороги наблизились вже на двадцять-тридцять. Вафа витяг пістоля. Четвірка, що наближалась з півночі, знаходилась значно ближче. Та ще досить далеко, щоб промахнутись. Він дочекався слушного моменту, коли перший вершник під’їхав майже впритул і вистрелив. Влучив. Противник вхопився за груди і злетів із сідла.
Вафа вихопив шаблю і повів коня по радіусу, щоб розвернутися до противника обличчям. Втекти вже й так не вдасться. Він периферійним зором бачив, як вершники, що наближались зі сходу витягли пістолі. Вафа припав до шиї коня, притиснувся до скакуна, щоб важче було влучити. І постріли таки гримнули. Та цілили не у Вафу. Один з головорізів похитнувся, а інший, як не намагався втриматись за віжки, все ж сповз із сідла.
Вафа зітхнув з полегшенням, коли усвідомив, що стріляли не в нього. Він вже закінчив маневр і пустив коня на останнього вцілілого з чотирьох вершників. Дзенькнула сталь. Вершники розвернули коней та зійшлися в бою. Противник виявився вправним вояком. Удари сипались з не аби якою та Вафа вправно їх відбивав. Він був повільнішим за противника, але сильніший фізично. І коли вже відчув втому головоріза, почав атакувати. Сильно та влучно. Один з нищівних ударів припав на ключицю та розрубав її. Головоріз захрипів, шабля випала з руки і він звалився на землю.
Тільки тепер Вафа помітив, що двійко вершників, які прискакали зі сходу, розмістились по два боки від Севже. Один витирав шаблю, інший заряджав пістоля. Обоє дивно усміхались, кидаючи оцінюючі погляди на Вафу.
–Ви хто, в біса, такі? – буркнув здоровань, не знаючи, як себе поводити.
–Це мої брати, – звела одну брову Севже.