Розділ 6

Вулиці Синопа, від порту і аж до центру, були досить вузькими та велелюдними. Галопом верхи не помчиш. Мало того, в деяких місцях доводилось й взагалі спішуватись.

Вафа все розумів, був певен, що по нього прийдуть. Тому й накивав п’ятами якомога швидше. Що робити далі? Вирішити непросто. Вафа знав Махмуда добре. Усвідомлював на що той здатен, заради того, щоб отримати бажане.

Найкращим рішенням здавалося загубитись у натовпі. Це не так легко, коли ти їдеш верхи на одному коні, а іншого ведеш за віжки. Тому Вафа спішився. Це сповільнило рух, але зробило його менш помітним. Та й бачити він став більше.

Двох вершників, що кляли всіх навкруги, Вафа помітив ще ліктів за п’ятсот. Він звернув у вузьку вуличку, де й хотів сховатися. Тут людей виявилось значно менше. Вафа затарабанив у одні з кількох дверей. У відповідь тиша. Знову постукав. Уже значно гучніше. Врешті двері злегка прочинилися. Перелякані жіночі очі зазирали в шпаринку.

–Потрібен прихисток, – намагався якомога м’якше вимовляти слова Вафа. Та його голос все одно звучав, як громовиця.

Жінка зміряла велетня оцінюючи поглядом, але не відповіла. Вона не розуміла, навіщо, чоловіку одягненому в хороший одяг зі зброєю при боці, ще й з парою коней, прихисток у цьому бідному районі.

–Я заплачу, – монета блиснула в руці Вафи. – Щедро, – він простягнув гроші. – Лише до смерку.

Двері прочинилися ширше. Жінка дивилась на монету з неприхованим здивуванням. Адже та була золотою.

Вафа глянув у бік вулиці з якої нещодавно звернув. Головорізи мали б уже наблизитись. Він пхнув монету в руку жінці. Та й не сподівалась. Це вперше їй дають гроші практично силоміць. Вона швидко стиснула монету в кулаці, боячись, що незнайомець передумає і прочинила двері навстіж.

–Спершу коні, – сказав Вафа.

–І коні також? – здивувалась жінка.

Вафа не став щось пояснювати, лише простягнув ще одну монету. Жінка закивала, взяла гроші і звільнила прохід.

Здоровань завів одного коня і взяв за повіддя іншого. Та почув вигуки.

–Ану стій!

Вершники, які йшли по нього, звернули у вуличку. Вони вихопили шаблі та пришпорили коней. Люди в страху розбігались. Хто не встиг – потрапив під копита скакунами.

Часу було обмаль. Перша думка, що проникла в голову Вафи – стрибнути у сідло. А далі? Втікати? Шансів на це немає. Кінь обтяжений парою сакв. Його легко наздоженуть. Вступити в бій краще верхи. Навіть за умови, що маневреність далеко не така, як у противника. Але це згаяний час. А ворогів двійко. Якщо вдасться відбити випад одного, то удар другого досягне цілі. Буде він смертельний чи завдасть поранення – невідомо. Але те, що ослабить – безумовно.

Вафа вдарив коня по нитці, щоб той зайшов всередину.

–Забери його, жінко, – гаркнув він, – і зачини двері.

Вафа вихопив пістоля і майже без прицілювання вистрелив. Одразу ступив крок вбік, притиснувся до стіни, уникаючи удару. Та лезо таки дістало його. Воно прорізало сорочку на грудях і та одразу почала вкриватись багрянцем. Вафа зашипів, кривлячись від болю.

Вершники розвернулися вкінці вулиці і знову помчали на здорованя. В одного Вафа таки поцілив. Той похитувався в сідлі та перехопив зброю іншою рукою, адже праве плече було прострелене. Вафа вихопив шаблю, а іншою рукою кинджал. Взяв його за вістря і жбурнув на зустріч вершнику. Пораненого добивати не мало сенсу. Поки що. Він ослаблений, а отже менш небезпечний.

Противник різко потягнув за віжки. Кінь здибився і кинджал вдарив його в груди, ковзнувши і залишивши поріз. Цього вистачило, щоб тварина сполохалася і вершник не втримався в сідлі.

Вафа, без зусиль, ухилився від випаду пораненого ворога і кинувся до того, що лежав на землі. Противник впав просто на спину. Дух йому перехопило і він жадібно намагався ковтнути повітря. Та не встиг. Шабля Вафи з усією силою опустилась йому на шию, відокремивши голову від тіла. Здоровань приготувався до нового нападу. Противник розвернув коня і завмер на мить. Ним хитало. Він не наважувався на атаку, хоч і був верхи. Проте витягнув пістоля з-за пояса і прицілився. Вафа вилаявся і метнувся до дверей. Пролунав постріл. Та він не досяг цілі. Куля застрягла в стіні поруч.

–Ну! – сплюнув Вафа, – Давай! – став в стінку, щоб зустріти атаку.

Та ворог не наважився. Розвернув коня і помчав геть.

–А щоб тобі! – гаркнув Вафа. Він знав, що вже досить швидко головорізів тут буде значно більше.

Здоровань постукав у двері.

–Це я. Відчиняй.

Жінка стояла в дверному проємі абсолютно бліда від переляку.

–Виводь коней, – наказав Вафа.

–Так, ага, – вона злегка схилила голову і взялась виконувати наказ Вафи.

Жінка винувато дивилась в землю, простягаючи дві отриманих монети.

–Залиш собі, – зітхнув Вафа.

–Ви поранені, ага? – вона сховала гроші та вказала на груди Вафи.

–Жити буду.

–Дозвольте допомогти.

–Немає потреби.

Жінка тремтячою рукою відгорнула сорочки, що прилипла до тіла. Рана й справді була не глибокою, але досить великою.

–В дорозі пил. Занесете бруд, почнеться зараження. Я можу перемотати.

–Тільки швидко.

Жінка принесла води. Вафа давно не відчував на свому тілі ніжних жіночих дотиків. По шкірі пройшовся холодок, а тоді її вкрила «гусяча шкіра». Здоровань намагався контролювати себе, та лише дратівливо запитав:

–Довго ще?

–Все, – жінка ніжно усміхнулась. Вона не була красунею, та й далеко уже не молодиця. Але щось в погляді її карих очей притягувало. – Так значно краще.

–Як тебе звати? – запитав Вафа.

–Севжі.

–Якщо хочеш жити, Севжі, то забирайся звідси. Вони вб’ють тебе, – намагався бути байдужим Вафа. Та голос його, хоч на йоту, та все ж зм’як.

–Я не маю куди, – важко ковтнула слину жінка.

–А щоб тобі, – зітхнув Вафа і запустив руку в сакву. – Тримай. – виступав жменю монет в пригоршню Севжі складену із рук.