Розділ 5

Злість переповнювала його, виплескувалась назовні, він бурмотів сам до себе і кидав прокльони. Такої недовіри Вафа не очікував. Так, він переплив Чорне море не через те, що горів бажанням допомогти невірному знайти дітей. Не те, щоб йому було байдуже, але першочергово причина була іншою. Вафа мав тут давно незавершені справи і це видавалось йому хорошою нагодою завершити їх. З допомогою козаків та Мурата і їхніх грошей. Та він й в думках не мав після вирішення своїх питань чкурнути геть. Але, щоб ось так, фактично напряму звинувачувати його у зраді та підступі. Це вже в ніякі рамки не лізло.

«Заберуся геть, – крутилось в голові, – і нехай мастять собі голови».

Вафа почув голоси. Він обережно прочинив двері та прислухався. Слова, що до нього долинали, зовсім не тішили. Вафа оглянувся. Сакви з грішми були сховані в скринях, під замками. А ключі залишались в козаків. Він розумів до чого все йде, знав, що послідує далі. Тому й приготував зброю. Перевірив заряди пістолів і став поруч з дверима, біля дверей. Та ніхто не прийшов.

Вафа обережно визирнув у вікно. Козаки та Мурат пішли у супроводі яничарів.

Потрібно було остерігатися. Хтось міг залишитись знизу, щоб підстерегти. Але пощастило, козаки, вочевидь втримали язики за зубами, або вирішили, що він їх здав. Це вже не мало значення. Ніякого. Все пішло не так, як розраховував Вафа. Та вже, як є.

Вафа сів навпочіпки поруч зі скринею і потягнув за масивний навісний замок. Ні, в нього не було ілюзій, що таким способом вдасться відчинити скриню. Це була можливість оцінити чим його можна зламати. А тоді до Вафи дійшло – копії ключів мав би мати Озгур. Як же інакше? Не ламати ж скрині чи замки, якщо хтось з постояльців якимось чином втратить свій ключ.

Вафа не втрачав обережності. Він вийшов з кімнати і зазирнув донизу через поручні. Знизу побачив Озгура з якимось хлопчиною. Вочевидь розмову вони щойно розпочали. Чутно було достатньо добре.

–Ти жартуєш? – здивувався Озгур.

–Зовсім ні, – відповідав хлопець.

–Поклич-но братів, – опасистий чолов’яга поплескав хлопця по плечі та звів погляд вгору. Озгур побачив Вафу і в його очах відобразився панічний страх. – Мерщій! – гримнув на хлопця, – Клич їх мерщій!

Вафа кинувся донизу. Швидко збіг східцями, пропускаючи по дві одразу. Озгур намагався втекти, але здоровань був куди спритніший. Вафа вхопив його за комір і смикнув. Чолов’яга одразу сів на долівку і закашлявся, хапаючись за шию.

–Куди поспішаєш, поросяче рило? – гаркнув Вафа.

–Я... я ж... нічого тобі не зробив...

–То чого ж втікаєш, немов щур?

Озгур звів благальний погляд на здорованя.

–Кажи! – крикнув. – Що тобі сказав малий?

–Я... я...

–Говори! – пістоль вперся в лоба Озгура.

–Так, так. Зажди. Я все розповім. Це Махмуд-ага. Це він прислав яничарів за вами. Але про тебе вони забули, вочевидь. Або не знали. За твою голову призначено винагороду.

–То ти вирішив підзаробити? – звів брови Вафа.

–Вже дуже скоро весь Синопа знатиме. Тобі не вибратись звідси живим.

–Ну що ж... – усміхнувся Вафа, – доведеться їм всім попітніти.

–І твоїм друзям? Гроші пропонує Махмуд-ага захмарні. Та й багато яких інших преференцій для нього доступні.

–Тобі наразі доступна лише одна – дірка в твоїй дурній макітрі.

–Ні! Зачекай! – зарепетував Озгур. – Благаю! Не вбивай! Я все зроблю! Все, що скажеш...

–Стій! – почувся голос за спиною.

Вафа вихопив з-за пояса другого пістоля і направивши на новоприбулих. Це були сини Озгура. Ще зовсім молоді. Не старші двадцяти років. Вогнепальної зброї вони не мали. Один озброївся сокирою, інший стискав руків’я старої поржавілої шаблі.

–Не треба! – сльози покотились по округлих щоках Озгура. – Не вбивай моїх дітей.

–Киньте цей мотлох, – зверхньо усміхнувся Вафа. – Швидко!

Вони не ослухались. Сокира та шабля дзенькнули впавши на підлогу.

–Наймолодший осідлає двох коней, – Вафа перевів пістоля на хлопчака і махнув дулом, мовляв «іди».

–Що тобі потрібно? – Озгур вже трусився від страху. – В мене є трохи грошей. Небагато, але є... Забирай їх, забирай, що хочеш.

–Лиши свої гроші собі, – зневажливо скривився Вафа. – Мені потрібні ключі від скринь.

–Так, – закивав Озгур і швидко зняв з ременя в’язку ключів. Відстебнув від неї чотири і простягнув здорованю. – Тримай.

Вафа взяв ключі та повернувся до Озгурових синів.

–Спиною один до одного, – сказав він. – А ти, – звернувся до Озгура, – зв’яжи їх. І поки я не поїду геть не думай звільняти.

Коли Озгур виконав наказ, Вафа сказав йрти слідом. Він відчинив скрині, завдав на плечі дві сакви Озгуру, дві інші взяв сам. Коли завантажили все на коней, Вафа вихопив кинджал і приставив до шиї Озгура.

–Тримай язика за зубами, – зашипів він. – Бо повернусь.

–Я все зрозумів, ага. Все зрозумів.

Вафа стрибнув у сідло і подався геть, на південь. Він ще не встиг виїхати за територію, як на подвір’я в’їхали вершники, здійнявши хмари пилу. Тут і здогадуватись не було чого – головорізи та й годі. Так вони себе і поводили.

–Де він!? – вхопив за обшивки Озгура один з приїжджих.

Той у відповідь забелькотів щось незв’язне і оглянув головорізів. Він й не встиг їх порахувати, як на подвір’я забігло ще з десяток посіпак.

–Ви, – наказав головний до новоприбулих, – обшукати кімнати.

–Зачекайте, – затрусився Озгур. – Всередині його немає. Він поїхав. Щойно. На північ.

–От і добре, – оголив жовті зуби головоріз. – Він сам?

–Так. Нав’ючив двох коней важкими саквами і поїхав.

–Чого стали!? – гаркнув до своїх людей ватажок. – Піші приступайте до обшуку. Щоб усе мені тут перевернули. Вершники за мною.

–Не потрібно, не робіть безладу, – просив Озгур.

–Тебе не спитали! – головоріз зневажлива сплюнув, стрибнув у сідло і поїхав у ту сторону, що й Вафа. П’ятеро вершників помчали за ним.