Розділ 4

Стільки думок кружляло в Богдановій голові, стільки сумнівів та припущень. Можна було шкодувати за тим, що трапилось, але це навряд чи допоможе. Що було того не вернеш. Потрібно вирішувати, як чинити далі, яким шляхом рухатися. Можна було піти знову до Махмуда. Та навряд чи цей миршавий високомірний чоловічок стане його слухати. А без Вафи й поготвів.

Не спалось. Певний час Богдан дивився в темну стелю. В один момент його увагу привернув негучний стук. Всього один. Тихий, але чіткий. Немовби гілка під натиском сильного вітру вдарила по ставнях. За якийсь час повторилося те ж саме. Богдан прислухався. А тоді до нього дійшло, що мало того, що надворі зовсім не вітряно, то ще й немає поруч з будівлею дерев. Він підвівся і наблизився до вікна. Підійшов обережно, тримаючи пістоля на поготові.

–Що там? – прошепотів Василь, звівшись на лікті у своєму ліжку.

–Чшшшш, – приставив вказівного пальця до губ Богдан і злегка прочинив ставню.

Знову стук. Тепер сумнівів не було – щось вдарило ззовні. Богдан глянув у шпарину. Місячне світло робило вулицю досить таки проглядною. Воно й вирвало з темряви худорляву статуру. Фігура знову занесла руку і щось жбурнула. Стук. Це невеликий камінчик гепнувся об ставні.

–Хлоп’я якесь, – прошепотів Богдан.

–Що йому потрібно? – вже оперезався чересом Немова.

Богдан знизав плечами і прочинив одну ставню. Хлопчина помітив це і замахав рукою, немовби вітаючись. А тоді знову замахнувся і жбурнув. Камінець замотаний в шмат паперу влетів у кімнату. Його вправно зупинив Мурат ногою, ставши зверху. Кримчак черканув кресалом, іскра запалила масляну лампу і кімната наповнилась теплим світлом. Мурат розгорнув аркуш та прочитав напис:

–За мною.

Богдан ще раз виглянув у вікно. Хлопчина активно махав руками, закликаючи йди за ним.

–Хто тебе прислав? – запитав Богдан, коли усі вийшли на вулицю.

Але хлопчина не відповів. Знову махнув рукою і побіг у темну вулицю. Козаки та кримчак попрямували слідом. Найважче було Василю. Він налягав на покалічену ногу, намагаючись поспіти за іншими. А малий мчав, як вітер.

В певний момент здалось, що бігтимуть вони вічність, поки не дістануться якогось іншого населеного пункту. Хлопчина завів їх в якісь непроглядні нетрі. Розтріскані стіни будинків, здавалось, от-от впадуть, накривши усе навколо, перетворичись в руїни. Навіть найгірші квартали Кафи, в порівнянні з цими місцями, здавались привабливими районами.

Раптом хлопчина зупинився. Так раптово, що Мурат мало не наштовхнувся на нього. Він не сказав ані слова, лише вказав на двері, що заледве тримались на іржавих петлях і пішов до них. Хлопець розчинився в темному приміщенні.

Богдан вхопив за руку Мурата, який вже ступив крок слідом за хлопчиною. Тоді глянув на Василя, який що докульгував і жестом показав, щоб той залишився ззовні. Сам же вихопив пістоля і разом з Муратом наблизився до входу. Та раптом всередині замиготів вогник масляної лампи. Світло наблизилось і вихопило з темряви обличчя хлопчини. Він насупився, немов би гнівався, і знову поманив рукою.

Богдан одразу відчув запах крові всередині. Його перебивав легкий аромат трав. Повітря було важким. Лише нічна свіжість розбавляла затхлість.

Хлопчина наблизився до лежака набитого несвіжою соломою. Масляна лампа освітила обличчя чоловіка. Весь його вираз був пронизаний біллю, а довгий поріз, ще зовсім свіжий, тягнувся від лоба, через брову аж до підборіддя.

–Вафо? – нахилився злегка Богдан, не вірячи власним очам.

–Таааак... – простогнав той у відповідь.

–Що з тобою трапилось? – запитав Мурат.

Кримчак узяв у хлопця лампу і присвітив. Тіло Вафи разом з лівою рукою оперізували закривавлені шмати порізані на пасма.

–Побився трішки...

–Як це трапилось? – не розумів Богдан. – І з ким ти зачепився?

 –Дивно... – спробував звестися Вафа, але марно. Богдан підбив те, що заміняло подушку і допоміг пораненому сісти.

–Що дивного? – перепитав Мурат.

–Що ви не запитуєте за гроші. Не думаю, що ви не помітили їх зникнення.

–І ще одного коня разом із саквами, – звів брови Мурат. – То я запитаю. Де вони?

–В надійному місці. Я їх зберіг.

–Вже не все так погано, – зітхнув з полегшенням Богдан. Не гроші його цікавили, як такі. Це була можливість продовжити пошуки дітей. Ось, що було головним. Питання залишалось лише в списках Махмуда.

–То що далі? – скривився Вафа чи то від болю чи від розпачу.

–Ти про що? – примружив одне око Мурат.

–Про те, що ви були в Махмуда. Я дуже добре знаю цього виродка. Думаю він запропонував вам вигідні умови.

Богдан з Муратом перезирнулись, але промовчали.

–Отже я правий, – хмикнув Вафа, – на кону моя голова?

Знову мовчанка у відповідь.

–І я сам привів вас сюди. Оце так... Можете брати тепленьким. Я в такому стані, що й спротиву чинити не зможу. Що він вам пообіцяв? Інформацію про продаж твоїх дітей, Богдане?

–Саме так.

–Ну що ж... Я тебе зрозумію, невірний. Все ж це твої діти.

–Так, – кивнув Богдан. – І заради них я готовий на все.