Розділ 3

Певний час усі йшли мовчки. Мурат оглянувся кілька разів, щоб переконатись чи за ними не прямують яничари Махмуда. Та його побоювання були марними.

–Шию звернеш, – буркнув Василь.

–Думаєш зможеш їх побачити? – край Богданової губи злегка піднявся, імітуючи усмішку.

–Яничарів міг би, – зрозумів до чого веде козак. – Але правда твоя – тут усюди очі Махмуда.

–А як же інакше? – Немова окинув поглядом десятки людей, що ходили вулицями. - Він за дві доби, що ми тут уже все винюхав.

–Що ж робити? – запитав Мурат.

–Спершу потрібно поговорити з Вафою, – улюбленим жестом поправив вуса Богдан. – Маємо знати, що він такого утнув з Махмудом і для чого повернувся сюди, знаючи, що на нього чекає небезпека.

–Думаєш розповість? – зневірливо хмикнув Василь.

–Розповість... Найважливіше, що це не він нас видав Махмуду.

–Так, але ж де його носило цими днями та ночами? – чорні брови Мурата задумливо зійшлись на переніссі.

Та запитати не було у кого. Із заїжджого двору Вафа зник. Ані його, ані коня. До всього пропало все золото та гроші з якими вони прибули до Синопа. В кімнатах був суцільний розгардіяш, все перевернуте і перекинуте з ніг на голову.

Богдан підійшов до вікна, за яким вирувало життя. Галасували люди, що поспішали кудись у справах, вигукували торговці, які розмістили свої ятки попід стінами будинків, сперечались покупці, що намагались купити товар за більш вигідними цінами. І десь тут, у вирі всіх цих перипетій, політичній та воєнній боротьбі загубилися двійко Богданових дітей. Тут, поміж сотень тисяч людей, на чужій землі, що тяглясь від Середземного моря до Каспійського, ще й охоплюючи усе побережжя Чорного. Величезна імперія, що поглинає території, перемелює в собі незліченну кількість поневолених і ніяк не наситеться. Постійні війни між християнським та мусульманським світами, яким немає ліку, яким не видно ні кінця ні краю. Богдан знав, зрештою, цей монстр перетравить Северинка та Орисю. Діти забудуть звідки вони і хто. Приймуть мусульманську віру і вважатимуть Османську імперію своєю батьківщиною. Донька народжуватиме дітей, які ніколи не будуть українцями, а син зі зброєю в руках піде вбивати у Європу колись своїх єдиновірців. І хто зна’, може колись Богдану на полі бою доведеться схрестити шаблі з власним сином?

Він проганяв від себе ці думки. Ще є час, ще є можливість вирвати дітей з лап цього чудовиська. У Криму положення було не кращим, але вдалося і Мелашку врятувати, і подолати всі труднощі. Хто говорив, що буде легко? Це його хрест, Богдановий, і йому його нести. Добре, що поруч є вчитель та наставник, Василь Немова і кримчак, Мурат, що став другом та побратимом. Все ж випробування та бої скріплюють дружбу, сплавляють її кров’ю. Навіть таку незвичну, як між мусульманином та християнином.

–Все виніс, до копійки, – сплюнув Василь. - Добре хоч в гаманця наших трохи залишилось.

–Де тепер його шукати? – скривився Мурат.

Богдан розвернувся, хотів було щось сказати, але його випередив невисокого зросту опецькуватий чоловік, що стояв в дверному проємі.

–Ми так не домовлялись, – сказав він. Хоч як не намагавс він говорити тверто, та голос тремтів.

Це був керуючий заїжджим двором. Озгулом кликали його. Він був явно не власником, саме тому то й так трусився. Знав, що на горіхи йому прилетить першочергово. Розумів, що зараз знаходиться поміж двох вогнів, а то й більше.

–Подивіться, що через вас трапилось, – продовжував чоловік. – Постіль порвана, меблі потрощені. Хто за це заплатить?

–Вочевидь, ти, – Мурат наблизився кількома широкими кроками до Озгура і майже ткнув вказівним пальцем йому в обличчя. – Це ми заплатили тобі за постій. І заплатили щедро. А ти допустив таке у себе на хазяйстві.

Чолов’яга затрусився ще більше і почав задкувати. Але Мурат вхопив його за обшивку і заволік всередину, перегородивши вихід з кімнати. Рука кримчака лягла на Ефес шаблі, даючи однозначно зрозуміти Озгуру чим все може закінчитись, якщо той ослухається.

–Ви знаєте хто мій хазяїн? – важко ковтав слину чолов’яга. Це був останній аргумент, яким він намагався врятуватись.

–Начхати, – гаркнув Немова. – Він тебе не врятує.

–Що вам потрібно? – зітхнув Озгур. Його, без того неширокі плечі, опустились.

–Розповідай, – голос Богдана був спокійний, але твердий та впевнений.

–Що саме?

–Все, що було після того, як ми пішли з яничарами.

–Так... так... – затягував Озгур.

–Ну! – гримнув Мурат.

–Я не можу, – панічно закрутив головою чолов’яга, – не можу. Той здоровань, що був з вами, сказав, що уб’є мене, якщо я хоча б щось комусь розповім.

–Вафа? – Василь глянув на Богдана.

–Розповідай, – зашипів Мурат. – Його тут немає. А ми є... – шабля зашурхотіла по піхвах, показавши блискуче лезо на половину.

–Він... той здоровань... пішов майже одразу після вас. Не став затримуватись. Він накинув на плечі сакви і попрямував до конюшні. Я лише запитав чи ви повернетесь, чи я можу приводити кімнати до ладу, для інших постояльців. А він приставив до моєї горлянки кинджала і наказав тримати язика за зубами.

–До конюшні? – перепитав Богдан.

–Саме так.

–А наші коні? – стиснув ефес Мурат.

–Здоровань забрав двох. Нав’ючив їх саквами і подався геть.

–Куди? – гримнув Василь.

–Я не знаю, – затрусився Озгур. – Клянусь Аллахом, не знаю.

–Тобто він просто пішов? – задумливо глянув через вікно на вулицю Богдан.

–Саме так, ага, – закривав чолов’яга.

–Хто ж тоді зробив весь цей розгардіяж? Вафа й так знав де і що знаходиться.

–Це інші люди, – замахав руками Озгур. – Здоровань ще не встиг з конюшні виїхати, як сюди ввірвались якісь головорізи і почали все перевертати та трощити. А коли побачили, що ваш... той що був з вами... Вафа, здається... поїхав, кинулись навздогін. Це все, що я знаю.

–Скільки їх було? – запитав Мурат. – Головорізів.