Розділ 2

Вибір звичайно був. Шляхи всього два. Перший – вступити в бій з яничарами. Але сили були далеко не на користь приїжджих, та й починати свій шлях по Османській землі одразу з бійки в першому ж місті – щонайменше нерозважливо.

Другий шлях – дослухатись до османів та йти слідом. Все ж, якби хотіли вбити, вже зробили б це, або хоча б спробували.

–То, куди ж ми йдемо? – запитав Мурат.

–Тут недалеко, – кинув через плече головний яничар.

–Невже діло рук Вафи? – майже пошепки запитав Василь.

Богдан у відповідь знизав плечами.

–Не дарма він на місці всидіти не міг з тих пір, як ми прибули до Синопа, – продовжив Мурат. – А тепер чкурнув.

–І в акурат перед тим, як прийшли яничари, – склав події до купи Немова.

–Все схоже на це, але... – на мить Богдан замислився, – навіщо це йому?

–Пояснення лише одне, – скривився Василь, – гроші.

–Він добряче заробив, коли допоміг нам здолати Кірама. Тай зголосився добровільно, лиш побачив перстня.

–Ну... – зітхнув Мурат, – ти не найбагатша людина. Далеко не найбагатша.

–Ось тут просто в яблучко, – погодився Немова. – Гроші роблять з людьми страшні речі.

–Люди роблять жахливі справи, – задумливо закусив нижню губу Богдан. – Ми взагалі жорстокі створіння. А гроші – лише спокуса, що веде до ще гірших злодіянь. Та вони не є першочерговим чинником.

–Не погоджуюсь, – закрутив головою Мурат, – гроші правлять світом. Багаті дозволяють собі будь що. Достатньо лише заплатити.

–Все ж вони не всесильні, – саркастично усміхнувся Василь.

–Подивись навколо, – окинув поглядом яничарів кримчак. – Це все гроші. Усюди. Всіх і все можна купити.

–Я б не був настільки упевнений, – не погодився Богдан.

–Отож бо, – закривав Немова. – Вже траплялись на нашому шляху заможні... дуже заможні та впливові люди. І що? Один тепер і помочитись не може без сторонньої допомоги, а інший годує хробаків.

Мурат скривився задумливо і хотів було щось сказати, але його випередив Василь.

–Як думаєш, скільки потрібно заплатити Богдану, щоб він забув про своїх дітей? Щоб перестав їх шукати?

Кримчак промовчав.

–Ну все, філософи, – гаркнув головний поміж яничарів, – прийшли. Махмуд любить балакучих.

Будинок, в який входили, не вирізнявся з-поміж інших. Звичайнісінька собі будова з стінами із вапняка та рівним дахом, як і абсолютна більшість тутешніх. Двері грубо збиті з погано оброблених дощок, як і ставні. Мало хто дбав про якусь красу. Все, що виглядало на цих землях бездоганним – палаци, мінарети та мечеті.

Яничари поводились стримано – лише супроводжували кримчака та козаків. Жоден не проявляв агресії чи будь чого подібного. Йшли мовчки, немовби були охоронцями. Лише головний серед них кинув за весь час кілька фраз. Та це виглядало б так лише до того часу, поки Богдан та компанія виконували все, що їм говорять. І це були зовсім не прохання.

Двійко яничарів залишились біля вхідних дверей надворі, ще пара всередині, на першому поверсі. Інші ж попрямували на вгору скрипучими східцями, що пронизливо стогнали мало не від кожного кроку.

В кімнаті, у яку всі увійшли, стояв масивний стіл, що різко вирізнявся від усього навколо. Єдиний, на ряду з кріслом елемент інтер’єру, який виглядав дорого. І це важко було не помітити. Стіни навколо, уставлені стелажами, від підлоги і до самої стелі містили в собі незліченну кількість тек та сувоїв.

За столом сидів миршавий чоловічок з пером в руці і щось записував. Темні воронячі очі були так глибоко посаджені, що здавались неприродними. Смагляве обличчя вкривала кострубата щетина, що нерівномірно росла на щоках та підборідді.

–Що у тебе, Атмака? – не відводячи очей від аркуша запитав чоловік.

–Я привів їх, Махмуд-ага, – відповів головний з-поміж яничарів. Навіть по цих двох фразах відчувалась домінація дрібного чоловіка. Кремезний яничар знітився, став якимось мізерним. До того, широко розправлені плечі осунулись. Грізне обличчя змінилось, а твердий погляд блакитних очей став м’яким, немов у дитини, що чимось завинила.

Махмуд врешті відклав перо і оглянув присутніх. Оченята хаотично бігали, оцінюючи козаків та кримчака.

–А де четвертий? – насупив брови чоловік, підвівся з крісла і повільно вийшов з-за столу.

–Їх було лише троє, – знизав плечами Атмака.

Махмуд наблизився майже впритул до яничара. Він був майже на голову нижчим, ніж Атмака, але другий мало не присідав, немовби соромився свого зросту.

–Що в моїх словах – привести усіх чотирьох – ти не зрозумів?

–Вони усі були разом, – важко ковтнув слину яничар.

–Чотири! – показав відповідну кількість пальців Махмуд, зігнувши великого. – Чотири! Тебе рахувати не навчили?

–Я приведу... Зараз приведу...

–Не зараз, – Махмуд зітхнув, невдоволено кривлячись, а тоді перевів погляд на козаків. – Рідко коли до наших країв прибувають гості з таких далеких земель. Хіба в кандалах.

Що Богдан, що Василь твердо дивились на миршавого чоловічка. Хоч, як неприємно звучали слова про закрутих в лануцюги людей, козаки змовчали. Він сюди їх привів, отже йому й починати розмову.

–То якими ж вітрами вас сюди занесло? – врешті запитав Махмуд.

–Здебільшого північними, – байдуже кинув Богдан.

–Жартівник...

–Яке запитання, така й відповідь, – звів брову Василь.

–Може одразу до справи перейдемо? – втрутився в розмову Мурат.

–Двоє невірних і двоє кримчаків, – Махмуд обернувся, повільно пройшовся кімнатою, а тоді продовжив. –Мене цікавить для чого ви тут?

–Ну про це ми ще встигнемо порозмовляти, – поправив вуса Богдан. – Не думаю, що кожного прибулого до Синопа ти кличеш до себе. Ще й під конвоєм.

–Ти нас сюди покликав, – згідливо кивнув Василь, – тобі й починати цю бесіду.

–Давайте на чистоту, – погодився Махмуд, почекавши свого гострого, схожого на яструбиний дзьоб, носа. – Насправді мене цікавить ваш... наш спільний друг. І, якщо ви з ним за одне...