Розділ 1

Синоп, як і будь яке велике портове місто, зустріло подорожніх звичною метушнею. Якісь кораблі розвантажували інші ж навпаки навантажували, щоб відправитись у довге плавання. Робітники бігали то туди то сюди, тягли товар міцними канатами, прив’язаними до розвор коні, щоб підняти важкі трунки. Але Богдан та Василь прикували свої погляди на ряди весел на бортах галер. Вони знали, хто там сидів – закуті у важкі ланцюги каторжними, які налягатимуть на весла до кінця віку.

Богдан сплюнув. Не стримався.

–Ходімо, – поклав йому на плече руку Василь. – Ми не зможемо їм допомогти.

–Знаю, – кивнув Богдан і потягнув Сивогрива за віжки. – Як на мене – найгірше, що може спіткати чоловіка – каторга на галерах.

–Важко не погодитись, – задумливо примусив губу Немова. – Але буває й так, що веслярам таланить вирватись на волю. Пам’ятаєш, як запорожці біля Очакова османський флот зупинили. Твій брат, Лаврін, тоді пашу схопив.

–Ще б пак. Лаврін мені усі вуха продзинчав цією історією. А ми тоді на гряді засідку зробили. Під командуванням Наливайка. Зірвали османам усі плани. Так тоді до Європи вони не пішли походом.

–Славні часи були, – Василь задумливо подивився в блакитне небо.

–Вони ще не минули. Згадай батька Самійла Кішку. Двадцять п’ять літ на галерах. І таки чкурнув, ще й кораблі пригнав до гирла Дніпра. Тай товариство отаманом обрало на Січі. До Лівонії повів військо, як гетьман. І загинув на восьмому десятку з шаблею в руках, як справжній лицар. А скільки разів за Кішки виходили в Чорне море?

–Я був двічі, – відповів Василь. – Багацько тоді люду православного визволили. Та й кораблів ворожих з півтора десятка відправили на дно.

–Шкода, що юнаків не беруть в морські походи. Я тоді дуже хотів потрапити на «чайку», – зітхнув Богдан.

–Зате до Варни ти плавав, – заздрісно примусив нижню губу Немова. – Це я тоді рани заліковував, після бою з буджаками в степу.

–О! Це була визначна битва. Османи не знали куди подітися. Драпали в усі сторони, – згадував Богдан. – Тоді вів нас морем Конашевич. Він, як і я з Галичини. Старший всього на кілька років, а вже й Острозьку академію закінчив.

–Якщо не покатоличиться, як діти князя Острозького чи Вишневецькі, – зітхнув Василь, – то козак з нього добрий буде. А то ще й у ватажка, отамана чи навіть гетьмана, виросте.

–Петро не ополячиться, – впевнено заперечив Богдан. – Не з тих він, хто за привілеями гониться. Можеш бути певен. Я мав з ним кілька розмов. А у Варні майже пліч-о-пліч бились.

–Ти розповідав, – Василь зробив недовгу паузу, а тоді кивком вказав на Вафу та Мурата, що йшли попереду. – Ніколи б не міг подумати, що буду битись поруч бусурманами. Воістину, шляхи Господні не збагненні.

Подорожні пройшли весь порт і потрапили на невільничий ринок. Він мало чим відрізнявся від того, що був у Кафі. Лише в загальному саме місто було просякнуте ісламом. Якщо в Криму було достатньо заїжджих дворів чи лавок звичних для християн, то тут відшукати щось подібне було важко. Європейські купці більшою мірою воліли їхати в Крим, аніж сюди. Хоча багато, хто говорив, що Стамбул, колишній Константинополь – місто досить наповнене європейцями. Напевне через географічну близькість. Та й болгарів, угорців чи валахів не назвеш затятими мусульманами.

Вафа зупинився і почав уважно розглядатися, немов би намагався щось пригадати. Інші мовчали, щоб не заважати кримчаку.

–Чого ми чекаємо? – не витримав Богдан, коли вже й коні почали фиркати через довге очікування.

–Зачекай, невірний, – пробурмотів Вафа. – Я багато років тут не був. Дещо призабув, та й змінилось дещо. Потрібно знайти одну людину. Махмуд його ім’я. Він веде весь облік рабів, які проходять через цей ринок.

–Навіщо це йому? – запитав Василь.

–Тут таке діло, – зітхнув Вафа, – місцевий володар – дуже скупа та прискіплива людина. Тому то будь який торговець платить йому долю за кожного окремого раба, а не як зазвичай за оренду площі.

–Не дуже обнадійливою, – скривився Мурат.

–Зовсім необнадійливо, – пробурмотів здоровань. – Всі вельможі Кафи не зрівняються з цим виродком. Навіть Кірам проти нього, як кошеня проти вовка. Тут головне не потрапити гірею в немилість.

–Гірею? – не повірив Мурат.

–Так, – якось надто спокійно відреагував Вафа. – Він має родинні зв’язки з султаном. Тому намагайтесь не влізти в лайно, як у Кафі, – на обличчі здорованя майнула посмішка. Та вона радше була іронічною.

–То де нам знайти того Махмута? – запитав Богдан. – Думаю з ним можна буде домовитись. Все ж є чим переконувати, – поплескав долонею по саквах козак.

–Таааак... – зовсім необнадійливо протягнув Вафа.

–Для початку потрібно десь зупинитись, – запропонував Мурат. – А тоді вже шукати того писаря.

–Хороша думка, – погодився погодився Василь.

Знайти потрібний заїжджий двір з вільними кімнатами не стало проблемою. Розмістились неподалік невільничого ринку, того місця де найчастіше бував Махмуд. Саме сюди полюбляв заходити писар на трапезу. Принаймі так говорив Вафа. Залишалось чекати, поки він з’явиться.

Для Богдана наступні два дні тяглися, немов вічність. Махмуд, як на зло не з’являвся. Мало того, ніхто навіть не хотів говорити про нього й слова. Навіть, коли їм пропонували винагороду.

Вафа дратувався і сказав козакам, щоб більше не розпитували про писаря. Що у цьому випадку це не допоможе. Лише зіграє в гіршу сторону.

–Чому б це? – не розумів Богдан. – Невже такий лякливий?

–Ні, – відповідав кримчак. – Краще починати з ним розмову, коли Махмуд нічого про вас не хзнатиме.

–А звідки ж дізнається?

–Думаю уже дізнався, що лише можна було, – кивав незадоволено Вафа.

–Що ти приховуєш, друже? – недовірливо запитав Мурат. – І за море попхався, вочевидь неспроста.

–Неспроста, – відгаркнув Вафа.

–Який у тебе тут інтерес? – напосідав Богдан.

–Може в чиїсь лапи нас надумав привести? – поклав руку на рукоять пістоля Немова. – А Махмуд всього лиш вигадка?