Пролог

Літнє гаряче сонце котилось до горизонту. День потроху згасав. Легкий вітерець грався гіллям дерев у саду. Листя пошепки наспівувало заспокійливу мелодію. На подвір’ї  чулось монотонне цокання. Богдан виклепував косу. Полюбляв він вечори, особливо коли проводив їх вдома. Коли денна метушня та робота закінчена і хутір затихав. Господині порались біля худоби, здоювали корів і готували вечерю. Чоловіки ж готувались до наступного дня. Середина червня знаменується косовицею, заготівлею сіна на зиму. Тому цокання молотків по лезу кіс звучало то тут то там. Вдосвіта підійматись. Вранішня прохолода та трави рясно вкриті росами, що зі свистом лягать під натиском гострих, як бритва кіс. Що може більше заспокоювати?

Та найбільше Богдан любив спостерігати за дітьми. Северинко бігав подвір’ям і воював з кропивою вирізьбленою батьком з дерева шаблею.

–Тато, дивіться! – кричав. – Я правильно б’ю?

–Так, сину, – усміхався у відповідь Богдан, – добре рубаєш.

Северинко замахнувся щосили і вдарив. Найвища кропивина упала.

–А це був мурза! – переможно вигукнув хлопець. – Я вбив його! Головного з людоловів. Більше не будуть наших людей в ясир брати.

–Молодець, – Мелашка вийшла з хліва і взялася переціджувати молоко.

–Як виросту, – випнув груди Северинко, – буду козаком, лицарем, як тато. Буду з бусурманами битись.

–Не сумніваюсь, – щиро усміхнулась мама.

–Тато, а коли ти візьмеш мене з собою в похід? – підбіг син до батька. – Я також хочу бути джурою, як ти був у дядька Немови.

–Ану но глянемо чи ти вже готовий, – Богдан спер до тину виклепану косу і пішов до хати. За мить вийшов з шаблею в руках. Поманив сина до себе. – Тримай, – вложив зброю у правицю Северина, – підіймай.

Хлопчині заледве обхопив Ефес, але здаватися не думав. Натужно намагався підняти важку шаблю, але зась.

–Вочевидь сину, ти ще неготовий, – простягнув руку Богдан, щоб забрати зброю.

–Я зможу, – не здавався Северин. І йому вдалося. Шабля на якусь мить вістрям відірвалась від землі. – Ви бачили, тато? Ви бачили?

–Так. Молодець. Ще трохи і підеш в похід. Але каші ще потрібно поїсти.

–Я буду сильним, як ви.

–Або сильнішим, – усміхнулась Мелашка, проходячи повз.

–А поки що, тренуйся цією, – Богдан забрав шаблю і віддав сину дерев’яну.

Мелашка увійшла в хату. І в цю ж мить, як зачинились двері, небо вкрили чорні хмари. Блакить зникла, а вітер почав ламати гілля дерев. Богдан хотів вхопити Северинка на руки, але син відмахнувся і вдарив батька дерев’яною шаблею.

–Не заважай, – сказав хлопчина злісно, – я йду за ясирем.

Позаду пробігла Орися. Світле волосся, як у Мелашки, куйовдили пориви вітру.

–Доню, Орись, – окликнув її Богдан. А тоді примружився в непорозуміння. Орися ще не достатньо доросла, щоб ось так бігати. Але це точно була його донька. Він був переконаний. – Доню, ти куди?

Але Орися не спинялась. Бігла геть з подвір’я. Северин рубав шаблею траву і приговорював:

–В Крим, усі підете на невільничі ринки. Усі!

Богдан відчув руки на своїх плечах. Це була Мелашка. Її блакитні очі благально дивились на Богдана.

–Врятуй їх, – просила жінка, – поверни наших діточок додому. Чуєш?

Вона трусила його щосили...

Богдан відкрив очі. Перед собою побачив не обличчя коханої, а грізну мармизу Вафи.

–Прокидайся, невірний, уже прибули до Синопу.