Розділ 30

«Він буде жити, – крутилось у голові Амелії. – Мій Айрат, мій синочок, буде жити».

Вона знала, що йде на смерть, знала, що не зможе вціліти у прийдешніх перепитіях, особливо після того, що мала зробити. Так, вибір був. Але лише, як ілюзія. З одної сторони головоріз Кірам, що наказав своїм посіпакам убити її разом із сином, з іншої – зайди у чиїх руках зараз опинився Айрат. Той кульгавий козак обіцяв, що хлопчику не зашкодять. Але кому вірити? Єдину людину, відношення якої було до Амелії справді щирим та безкорисливим, вона сама ж і зрадила. Рафата навіть не було поруч, коли чужинці давали їй настанови, коли паша із Ак-Мечеті вручив запонку для волосся і сказав:

–Хочеш, щоб твій байстрюк жив, зробиш усе, як я скажу.

Амелія опинилась поміж двох вогнів і не згоріти до тла шансів було зовсім мало. Хотілося жити, хотілося бачити, як зростає Айрат, хотілося знайти справжнє кохання... А воно було. Рафат кохав її не зважаючи ні на що. Йому було байдуже, що вона повія, що має дитину, що живе в бідності. Знову стало гірко. Та тепер це немало значення. До Амелії долинами крики, скрегіт сталі та поодинокі вигуки. Крізь усі ці звуки жінка найчіткіше чула булькотіння. Це Кірам захлинався власною кров’ю.

Амелія підсвідомо прикрила руками голову. Але удар не послідував. Натомість зойк. Спочатку вона відчула, як її накриває тепла липка рідина. Кров потрапила на її руки та обличчя. Амелія відкрила очі. Мимоволі одразу просльозилася. Рафат підійшов ззаду, вхопив противника, закривши тому рота рукою, та перерізав горлянку. Той, хто мав убити Амелію сам помер, навіть не зрозумівши, що трапилось.

По обличчю Рафата була помітна втома. Рани отримані в сутичці з людьми Кірама ослабили його. Але Рафат навідріз відмовився відсиджуватися в тилу, поки побратими йшли в бій.

Кімнату заповнили озброєні люди. Кірамові посіпаки залишились мертвими лежати на гранітній підлозі. Сам же Кірам вже не намагався зупинити кров. Його руки безсило опустились, голова похилилась набік, а очі, наповнені страхом і нерозумінням, згасали.

Рафат якийсь час мовчки дивився на Амелію. А вона не знала, що їй робити. Це вдруге він врятував її життя. Амелія ховала очі, а заодно і шрам, який спотворив обличчя. Рафат сів навпочіпки і простягнув руку.

–Все гаразд... – промовив кримчак.

–Айрат? – не зводячи очей, запитала Амелія

–Він в безпеці. Скоро ти побачиш його. Тепер усе закінчено, – він допоміг підвестися Амелії.

Рафат оглянувся, почувши українську мову. Це козаки спілкувалися між собою. Попід руки вони ввели у покої Мустафу. Такого знеможено та брудного. Він заледве тримався на ногах, але прямував просто до Кірама. Він хотів востаннє поглянути на колись свого друга, можливо й сказати щось. Та вже не було з ким говорити. Кірам помер. Чоловік, якого боялася вся Кафа застиг з неприхованим страхом на обличчі. Тепер він здавався наймізернішим у цілому світі. Усі шовки, багатства, золото та необмежений вплив не допомогли. Смерть забрала його.

–Все ж ти живий, – Рафат наблизився до Мустафи, не знаючи усміхатися чи плакати від вигляду побратима.

–Так... – втомлено закивав той у відповідь.

–Радий бачити тебе, друже.

Вони обійнялись.

–Як вам це вдалось? – запитав Мустафа, сідаючи на ліжко, поруч з тілом Кірама. – Як примудрилися дістатися сюди?

–У кожного є вороги, – Василь приклав пальці до шиї Кірама, намацуючи пульс. – А у такого, як цей покидьок, їх більше ніж удосталь.

–Та всі вони боялись йти проти нього, – насупився Мустафа.

–Трохи хитрощів, трохи золота і люди стають більш схильні до співпраці, – Рахман задоволено потер руки.

–І везіння... – пробурмотів Василь.

–Але ж звідки золото? – не розумів Мустафа. – Кірам обідрав нас усіх, як липок.

–У вас він може й забрав останнє, – самовдоволено пригладив бороду паша, – Та не у мене. Мої люди встигли поїхати до Ак-Мечеті, взяти кошти та ще й два десятка людей прихопити. Поки невірні тут свою павутину плели з Муратом, а Рафат стрибав у гречку, часу було вдосталь.

Молодий кримчак насупився, притуляючи до себе Амелію, яка заливалась слізьми.

–Не дивись так, – усміхнувся Мурат, – і твоя закоханість он, як стала у пригоді.

–Я б на твоєму місці, хлопче, – скривився Рахмана, – відправив би по далі цю блудницю.

–Добре, що ти не на моєму місці.

–Де ви взяли стільки людей? – запитав Мустафа, жадібно поїдаючи фрукти. – Не всі ж ці люди прийшли з Ак-Мечеті?

–Не всі, – очі Богдана хитро заіскрились і він перевів погляд на гурт людей, які щойно увійшли до зали. Попереду стояв кремезний чолов’яга з окровавленою шаблею та кривою усмішкою на грізному обличчі. Весь його вигляд вказував на те, що січа, яку тут влаштували, йому до вподоби.

Богдан простягнув руку, демонструючи масивного перстня. Того, що отримав від буджацького мурзи.

–І, як один перстень тобі допоміг? – не розумів Мустафа.

–Виявляється, Дамір-мурза не аби-який відомий чоловік навіть у Криму, – продовжив розповідь Богдан.

–І не кажи, – сплюнув Рахман. – Я всі пороги пооббивав, а далі зась. Вельможі дивились на мене, як на божевільного. А цей перстеник вмить змусив багатьох передумати. Навіть не так. Дехто, побачивши цю цяцьку, сам запропонував допомогу. Казали, що для них це честь. Хто б міг подумати, що якийсь буджацький мурза має таку вагу на півострові?

–Я хотів продати його, – закрив одне око Богдан, оцінюючи другим смарагд. – І мало бракувало. Ми з Василем вже якийсь час ходили містом і шукали найвигіднішої пропозиції. Один торговець вже рахував гроші, як  раптом я відчув на зап’ясті чиюсь руку.

–Не робіть цього, пашо, – почувся голос незнайомця. – Якщо у вас біда і ви цей перстень не вкрали і не зняли з мертвого, то я знаю, хто може допомогти.

–Не вкрав і не зняв, – я глянув на непримітного чоловічка. Його обличчя було пооране глибокими зморшками. Маленькі темні очі бігали туди-сюди, швидко оцінюючи ситуацію навколо. Одяг був досить бідовий та де-не-де полатаний.