Розділ 26

Вхідні двері грюкнули і різко прочинились, завиваючи скрипом незмащених петель. Першим всередину влетів Рафат. Він заточився і упав долілиць, набравши повний рот піску з долівки. Відкашлявся, відпчихався і звів переляканий погляд на Мурата.

Слідом за Рафатом увійшов Рахман. Його обличчя вкрилось багрянцем від люті, а очі так і висікали іскри, які, здавалось от-от спопелять бідолашного кримчака, який все ще лежав, розкинувши руки.

–Що трапилось? – звівся Мурат і наблизився, зупиняючи характерним жестом руки пашу.

–Запитай у цього дурня, – Рахман вказав на Рафата кивком голови.

–Підіймайся, – кивнув головою Мурат.

Козаки з цікавістю поглядали на розбірки, але поки мовчали. Лише переглянулись задумливо. Богдан продовжив гострити свою шаблю, а Василь пововтузився трохи і знову збив шапку набакир.

Рафат звівся, обтріпав одяг від пилу і дрібними кроками підійшов ближче до Мурата.

–Розповідай! – оскалився Рахман.

–Що ж ти такого витворив, щоб так розгнівити пашу? – насупився Мурат.

–Ніби нічого... такого... – голос Рафата тремтів.

–Нічого!? – слина бризкала з рота Рахмана. – Убили двох моїх людей. Зарізали на вулиці, заставши зненацька, зі спини. А ти тут дурня з себе корчиш?

–До цього все було незрозумілим, а зараз тим паче, – Богдан підвівся і підійшов ближче. За ним попрямував і Василь.

–Нехай скаже звідки я його щойно виволік, – вказівний палець Рахмана вперся в груди хлопця.

–Ну? – Мустафа кинув погляд на Рафата. – Куди цього разу вліз?

–Та... нікуди.

–В повії був, – з призирством сплюнув Рахман.

–І, що тут такого? – знизав нерозуміюче плечами Рафат.

–Я тебе за розумнішого вважав, – скривившисбь, потер потилицю Мурат.

–Та, що не так? – не розумів молодий татарин.

–Тут усі повії працюють на Кірама, тупоголовий ти виродку, – Рахман подався до Рафата, а той зробив крок назад, але вперся в Богдана.

–Та, що ж ви всі озлобились так? – не розумів кримчак. – Я обережний. Я не повторю такої дурниці, як Мустафа. Я ж зараз тут. Не потрапив до рук Кірама.

–Ти ще тут, тому що тобі дозволили, – зітхнув Василь, незадоволено закрутивши головою.

–Що ти розповідав повії? – запитав Мурат.

–Нічого...

–Кажи!

–Вона не розповість Кіраму. Вона хороша дівчина. Так склалась її доля. Сироті якось довелось виживати.

–О, Аллах, –звів погляд вгору Мурат.

–Тепер ти розумієш? – очі Рахмана округлились, але від того злість у погляді не зникла. – Усім все прояснилось? Двоє моїх хлопців загинули через цього недоумка. Мало того, Кірам уже напевне знає де ми розмістились і точно готує напад. Ми тут, як звір на ловах. Лише питання часу, коли вони прийдуть за нами.

–Або виріжуть по черзі на вулицях, – пригладив вуса, що тонкими смужками спускались аж до підборіддя, Богдан.

–Еге ж, – погодився Василь, – а решту заженуть у пастку, як шкідників.

–Кажи! – щоб Мурат кричав – рідкість, але цього разу від несподіванки Рафат аж підстрибнув.

–Нічого... такого я не розповідав Амелії.

–Амелії? – насупився Рахман. – Що це за ім’я таке? Як же її насправді зовуть?

–Амелія... – тихо повторив Рафат.

–О, Аллах, – зітхнув паша, – молодість така безрозсудлива. Оголена жінка легко впливає на незміцнілий розум.

–Ти ходив лише до однієї повії? – запитав Мурат. – Постійно до цієї Амелії?

–Так, – кивнув Рафат.

Богдан скептично всміхнувся. Козак задумливо закусив губу і потер потилицю.

–Що ти їй розповів? – запитав він.

–Та... нічого такого...

–Послухай, – Мурат вхопив молодого кримчака за плечі, – це дуже важливо. Згадуй усе. І без утаювання. Чуєш?

–Так, – закивав Рахман.

–Починай, – перепелів руки на грудях Рахман.

Мурат кивнув, мовляв, не бійся, говори все, як є.

–Вона не така, як інші. Амелія добра та співчутлива.

Рахман важко зітхнув і закотив очі, але перебивати не став.

Рафат покосився на пашу, замовк на мить, а тоді продовжив.

–Доля Амелії склалась так, що їй довелося займатися цією непристойною справою. Але поки я був з нею вона більше нікого не приймала.

–Ага, – фиркнув Василь з недовірливою посмішкою.

–Досить вже цих сопливих історій, – буркнув Рахман. – Переходь до суті.

–Вона не могла, – закрутив головою молодий кримчак. – Амелія б не зробила цього ніколи. Ми завжди довго розмовляли. Нам добре, коли ми поруч. Амелія розповідала мені про своє минуле, а я їй про себе. Ми ж не в’язні тут якісь? Я вирішив, що досить з мене, лиш тільки визволимо Мустафу і одразу повернусь на Перекоп. Амелію заберу з цього проклятого міста. Що в цьому такого? Я не слуга тобі, пашо. І ти, Мурате, мене не наймав на службу. Так, ти за старшого, але не володар мій.

–Якщо вважаєш, що не зробив нічого поганого, – Богдан прискіпливо глянув на Рафата, – то чому оправдовуєшся?

–Зовсім не оправдовуюсь... – затнувся кримчак.

–Досить цього сопливства, – гримнув Рахман. – Що ти розповідав цій повії?

–Амелія, – Мурат так стиснув зуби, що вони аж заскреготіли. – Її ім’я Амелія.

–Або ви заставите його говорити по доброму, або я за себе не відповідаю, – не витерпів паша.

–Мустафо... – в голосі Мурата вчувалась погроза.

–Розповів, – все ще не розумів, що від нього хочуть кримчак, – все розповів. Амелія цікавилась, а я розповідав. Про те де ми квартируємось. Чому прийшли. Про те, як нас поневолив Кірам і про те, про те, я продав і як нам вдалось звільнитись. Я хотів її забрати сюди, але Амелія відмовилась.

–І як вона це пояснила?

–Її подруга дуже хвора. Амелія мала залишатись з нею. А ще вона людина невільна. Та я зарікся, як тільки ми відімстимо Кіраму, заберемо свої гроші, одразу її викуплю.

–О, Аллах, – плеснув себе по лобі Рахман, – дай мені сили не вбити його.

–Від тепер, – вказівний палець Мурата вперся в груди Рафату, – ані кроку звідси. Ти мене зрозумів?