Розділ 25

Знову нестерпний сморід підвалів. Мустафа упізнав цей букет жахливих запахів навіть із мішком на голові. Люди Кірама штовхали і підганяли його стусанами. На східцях Мустафа перечепився і полетів стрімголов донизу. Боляче вдарився культьою і розбив брову до кам’яної стіни. Не мав сили пручатись. Відрубану руку перев’язали мотузкою, вище ліктя, щоб спинити кров. Ногу замотали, якоюсь ганчіркою. Окрім неможливості фізично протистояти противникам, Мустафа був морально зламаним. Залишитись без руки, знову втрапив до лап Кірама, а до всього ще й розуміння того, що через нього загинули Газіз та Далія, морально добивало молодого кримчака.

Мустафа й не зрозумів заснув він через перевтому чи втратив свідомість від болю. Не знав скільки часу минуло. День, два, чи може й більше. Поміж цим він прокидався, відкривав важкі повіки, але це були марення. Його била пропасниця. Привели Мустафу до тями виливши цеберко холодної води на голову. Це було не найприємніше, але вода хоча б не смерділа і зволожила пересохлі губи.

–Підіймайся! – гаркнув наглядач.

Мустафа розглянувся навколо, намагаючись зорієнтуватись і пригадати де він.

–Рухайся! – другий наглядач копнув в’язня гостроносим чоботом просто в поранену ногу.

Мустафа зашипів від болю. Він обперся вцілілою рукою і почав зводитись. Але прилетів ще один стусан, який повалив в’язня на долвівку скупо встелену напівгнилою соломою.

–Ти диви, – зареготав перший наглядач, – не вдалося з першого разу.

–Вставай, здохлино! – сміявся другий, жестикулюючи руками.

Звестись на ноги Мустафі вдалось лише з третього разу. Все навколо пливло, немовби пелена вкрила очі. В голові паморочилось, кожен крок давався важко на набитих сіном ногах. Він ступав повільно, сильно припадаючи на поранену ногу і обпераючись на стіну, щоб не впасти.

Декілька інших в’язнів підійшли до гратованих дверей і співчутливо спостерігали за Мустафою. Знали, що їх чекає щось схоже, що вони довго не проживуть. Мало кому вдавалось вибратись з підвалів Кірама. Це вартувало великих коштів, а зачасту ще й пожиттєвої повинності цьому головорізу.

Мустафу провели нагору, пройшли широким коридором до високих склепінчастих дверей. Двоє охоронців по обидва боки, озброєних до зубів, прочинили ставні. Зсередини вдарив потік яскравого сонячного світла, від чого у Мустафи різануло в очах. Він прикрився рукою.

–Заходь, – один з охоронців штовхнув в’язня в плечі.

Мустафа заточився, але дивом встояв на ногах. Одразу за ним двері зачинились.

–І знову привіт, старий друже, – широко усміхався Кірам, схрестивши руки на грудях.

Він був одітий в довгий домашній халат. Вочевидь це була спальня Кірама. Ближче стіни стояло велике ліжко обвішане гардинами та напівпрозорими, ніжними навіть на вигляд, шовками. Мармурну підлогу встеляли дорогі килими. По кімнаті розносились аромати лаванди та мира. Мустафі здавалось, що він, лише своєю присутністю, грязнить усю цю красу, так від нього тхнуло.

З-під покривал, які встеляли ліжко, піднялась дівчина. Молода чорноволоса красуня була нагою. Край шовкового покривала граційно ковзнув по її шкірі і оголив повністю, відкриваючи красиві форми тіла. Але навіть у такому своєму плачевному стані Мустафа помітив її погляд – великі карі очі наповнені благальною скорботою. Кримчаку здалось, що десь він уже бачив цю дівчину. Але бути впевненим не міг, тим паче, що пропасниця затьмарювала розум.

–Кіраме... – боязко, майже шепотом сказала вона, накидаючи на себе одяг.

–Молодець, – навіть не обертаючи голови байдуже кинув Кірам. – Можеш бути вільною. Хороші вісті принесла. І попрацювала добре. Знаєш свою жіночу справу.

Він махнув рукою, мовляв, можеш іти.

–Але ж, пашо, ви обіцяли... – очі дівчини наповнились слізьми.

–Обіцяв подумати, – процідив Кірам крізь зуби. – От і подумав. Ти можеш працювати. Думаю, навіть зачастиш до мене у майбутньому. Ти добре знаєш свою роботу, якщо будеш старанною, то заберу тебе з вулиць.

–Я не... не про це...

–Тобі щось не підходить у моїй пропозиції? – Кірам різко розвернувся. Його обличчя побагровіло від люті.

–Вибачте, пашо... але я про Айзу.

–Що тобі до цієї старої?

–Я вже розповідала вам... вона хвора, а грошей на лікаря немає.

–І що ти хочеш від мене? – насупив брови Кірам. – Це ви маєте мені приносити заробіток. Якщо я буду роздавати гроші кожній своїй повії, то роззорюсь. А твоя Айза вже з десяток днів не приносить мені заробіток. Навіщо вона мені? Навіть якщо житиме, твоя Айза стара і вже мало хто хоче злягатися з нею. Хіба останні п’яниці, що й грошей не мають.

І аж тепер Мустафа згадав де бачив цю молодицю. Це було першого дня, коли вони прибули до Кафи і їхали до Кірама. Це одна з двох повій, які перестріли подорожніх на вулиці. І вочевидь молода зараз розповідала про свою старшу подругу.

–Пашо, вона ж помре, – сльоза покотилась по щоці дівчини.

–Нехай здихає! – цього разу Кірам крикнув. – Геть!

Дівчина впала на коліна, кинувшись до ніг Кірама.

–Благаю вас.

Кірам махнув рукою всипаною перстнями з дорогоцінним камінням. Удар він наніс зовнішньою стороною долоні, але дівчина від нього упала на спину. Вона вмить вхопилась за щоку з якої потекла кров. Один із перстнів розсік обличчя молодиці, залишивши глибокий шрам.

–Договорилась, дурепо? – з огидою скривився Кірам. – Тепер кому ти будеш потрібна така потворна? Забирайся! За три дні принесеш заробіток. Свій та Айзи. І не доведи Аллах, якщо не вистачатиме хоча б одного куруша...

Дівчина заливаючись сльозами, намагаючись спинити кров побігла геть. Мустафа провів її поглядом наповненим співчуттям. Кірам, колись його друг, перетворився на бездушну потвору позбавлену емпатії, яка здатна лише вбивати та калічити.

–Кепсько виглядаєш, друже, – насмішкувато сказав Кірам.

–Паша? – намагався триматись Мустафа. – Серйозно? Ти заставляєш людей називати себе пашою?