Розділ 23

В Кафу козаки, паша зі своїми людьми і кримчаки пройшли невеликими групами, щоб не привертати непотрібної уваги. Хоч Мустафа був впевнений, що до Кірама новина дістанеться дуже швидко. Застати зненацька цього принца нетрів не вдасться. Та й самим потрібно остерігатись підступу від Кірама. Все ж щурі нападають, коли відчувають загрозу.

Знайшли непримітне житло в глибині міста. Так, щоб не виділятись, але й, як жебраки не жити. На щастя у Рахмана гроші ще водились.

Мустафа наполягав на тому, щоб придумати якийсь план. Прагнув виманити Кірама, повернути вкрадене і покарати. Але Рахман твердо стояв на тому, що спочатку необхідно звернутись до влади Кафи. Все ж його блакитна кров наштовхувала на думки, що подібні йому, вельможі, обов’язково допоможуть розібратись з пройдисвітом.

То ж, поки Мустафа домовлявся з торговцями про продаж коней та зброї, які залишились після бою з людьми Кірама і випитував потрібну йому інформацію, паша оббивав пороги знатних людей Кафи.

Рахман так грюкнув кулаком по столі, коли повернувся з ще однієї зустрічі, що аж пил піднявся вгору. Його очі горіли люттю. Зуби несамовито скреготали. Люди паші мовчки спостерігали за тим, як він міряв кроками невелику кімнату.

Богдан різьбив із шматка дерева Орисі ляльку. Він вирішив, що зробить подарунок своїй маленькій донечці, коли знайде її. Зараз козак відволікся, встромив ножа у кришку стола і штурхнув ліктем Немову. Василь мирно сопів, обпершись на стіну та насунувши шапку на очі.

–Чую, що паша завітав, – ліниво повернувся на бік Василь. – Що з того?

Всі дочекались, поки Рахман заспокоїться і почне сам розповідати. Вельможі вони такі. Дуже не люблять, коли справи йдуть не за їхнім планом. Від чого палають люттю.

–Подумати тільки, – бурчав паша, – той напужений індик і слухати мене не захотів. Як власне й усі інші. Хто я для них? Я паша, а не простолюдин якийсь!

–Кірам їм добрячі долі дає. Ніяк інакше, – спокійно сказав Мурат, схрестивши руки на грудях.

–Вже й честю торгують. Огидники! – сплюнув на підлогу Рахман. – Лише кілька погодились, що це свавільство потрібно присікти. Але на цьому їхня допомога та сприяння закінчились.

–Торгують честю ті, хто її немає, – здмухнув залишки стружки з ляльки Богдан.

–Я ж попереджав, – зітхнув Мустафа. – Кірам завжди був хитрим. От і ще один доказ. Він тіньовий паша Кафи. Грає у свої ігри. Чи думаєте наважився би якийсь злодюга напасти на вельможу з його людьми? Навряд.

–Діло кажеш, – погодився Рафат.

–Того огидника потрібно витягти з його нетрів, – не вгавав Рахман. – Навідаюсь до кадія (релігійний суддя в мусульманській громаді).

–Навряд чи це допоможе, – засумнівався Мурат. – З чого б це кадію допомагати тобі, пашо? А якщо він і свідомий чоловік, то це займе немало часу. А його у нас немає.

–Це ви про що зараз? – насупився Богдан.

–Паша хоче все залагодити правовим шляхом, – не міняв пози Василь.

–Це ж дурість, – подався усім тілом вперед Богдан.

–Невірний правий, – підтримав Мурат. – Ми й так засвітилися. Кірам тепер знає, що ми у Кафі й буде куди обережнішим.

–Я хотів, як краще, – скривився Рахман. Це вперше він виглядав винуватим. Його гордовитість розвіялась і паша схилив голову, потираючи поранену руку, що висіла на пов’язці.

–Схоже пора згадувати тобі твої навички, Мустафо, – поплескав по плечі побратима Рафат.

Той у відповідь хитро усміхнувся. Це був шанс виправитись в очах товаришів. Кримчак відчував свою провину за те, що трапилось. Хоч і не міг такого передбачити. Мустафа чаїв лють та образу на, колись друга, Кірама. Той продав його, як раба. Не зважаючи на те, що хлопці росли разом, товаришували і вирішували усі труднощі пліч-о-пліч. Часто, фізично сильніший, Мустафа захищав свого друга. І тепер така віддяка?

Кримчак зняв ремінь зі зброєю та подав Рафату.

–Нехай побуде у тебе, друже. Віддаси, коли я повернусь.

–Ти напевне жартуєш? – не йняв віри Рахман.

–Зовсім ні, – Мустафа підкинув вгору кинджал, змусивши його крутитись, а тоді спіймав за рукоять та сховав у холяві чобота. – Зброя приверне до мене увагу. А вона мені не потрібна.

–Підеш сам? – запитав Богдан.

–Ну вже точно не з тобою, козаче, – усміхнувся зверхньо. – Ще невірний мені під ногами не плутався.

–Ти говори, хлопче, – стягнув шапку з очей Немова, – але не заговорюйся. Спершу зроби справу, а тоді вже груди напинай. Бо знову буде, як того разу.

Рахман з Муратом пирскнули смішком. Хоч досвід був не з приємних, та слова Василя, збили трохи зарозуміння з Мустафи.

–Мені б ще грошей, – ніяково оглянув він присутніх.

Усі перевели погляди на Рахмана. Він єдиний, хто мав хоч якісь кошти, окрім Богданового перстня, подарованого Девлетом. Та з ним розлучатись козак не поспішав. Це остання дорогоцінна річ, яка у нього залишалась. А шлях попереду ще довгий. Та й не було жодних гарантій, що їм вдасться повернути гроші вкрадені Кірамом.

–Скільки потрібно? – пробурмотів паша, пригладжуючи борідку.

–Кілька фоллерів чи акче. Ну і добре було б трохи курушів (срібні монети), якщо золотого не знайдеться.

–Золота? – плеснув долонею по столі Рахман. – Ти збираєшся перекупити Кірама чи убити його? Ось. Тримай, – виклав на стіл два куруша і п’ять фоллерів паша. – Вистачить?

Мустафа згріб монети, сховав їх за пазуху і пішов до виходу. В проході оглянувся.

–Повернусь на світанку, – сказав він і вийшов.

–Нехай береже тебе Аллах, – прошепотів услід хлопцю Мурат.

Мустафа згадав дитинства та юні роки. Його пам’ять миттєво відтворила усі найвужчі вулички Кафи. Колись він ними бігав, колись він знав усі потаємні ходи та перелази. Насправді Кафа мало змінилась за останніх десять років. Тому то й Мустафа почував себе досить комфортно тут.

Кримчак пройшовся тісними вулицями, обійшов ринок невільників, виглядаючи потрібних йому людей та старих знайомих. Він спостерігав спочатку на відстані, зважив усі за і проти. Розумів, що Кірам усе уже знає. І про те, що його загін головорізів тепер на іншому світі, і про те, що до Кафи повернулись не лише козаки та трійко перекопських кримчаків, а ще й Рахман зі своїми людьми. П’ять зайд – це ще не загроза. Тим паче бідні, як литки. А от паша, значна людина, хоч і з Ак-Мечеті, яка досить далеко від Кафи – це вже загроза. А вкупі вони ще небезпечніші.