Розділ 20

Йти ставало все важче. Особливо під палючим кримським сонцем. Тіла полонених вкривали краплі поту рясно присипані дорожнім пилом. Солоні потічки залишали по собі світлі сліди на брудних обличчях і, те й діло, зрошували піщану землю.

Рахман все ж дорожив в’язнями. Вочевидь, хотів усіх привести живими до брата. Тому то й давав відпочити, коли бачив у цьому необхідність. В обідню пору й взагалі зупинялись в місцинах де можна було б сховатися від сонця. Натомість шлях продовжували до півночі, а то й далі. І хоч повітря в темну пору доби залишалось важким та гарячим, все ж дихалось легше. А легкий бриз із Чорного моря ставав збавою.

Василь сильно припадав на покалічену ногу. Вона нила, крутила і нестерпно боліла після тривалого пішого ходу. Немова важко валився на землю, коли загін зупинявся. Зазвичай йому допомагав Богдан. Хоч і його недавні поранення давали про себе чути. Він ще не повністю відновився після страшних ран отриманих від людоловів минулого літа. Хоч і виглядав краще за товариша.

Полонені кримчаки почувалися куди краще. Вони, хоч і втомлювались, та все ж не мали за спиною серйозних травм чи поранень. Але постійно піддавались глузуванню, які часто супроводжувались тумаками. Люди Рахмана зневажали співвітчизників, адже вважали їх зрадниками. У всіх поняттях цього слова.

Дві доби подорожі залишились позаду. Єдине, що було терпимим у ній – їжа. На відміну від казематів Кірама, Рахман годував полонених не гірше ніж своїх людей. Звичайно не через доброту чи співчуття. Він виконував своє завдання. Полонені повинні дійти до Ак-Мечеті цілі та неушкоджені. А найголовніше – дійти.

–Їжте, – гаркнув один з кримчаків до козаків і кинув їм у руки шматок хліба, кусень в’яленої конини і шкіряний бурдюк.

Богдан спершу відкоркував воду та подав міх Василю. Немова вдячно кивнув, відпив кілька ковтків і, обпершись на валун почав розтирати несамовито ниючу ногу.

–Зовсім кепсько? – запитав Богдан, розділяючи вечерю.

–Терпіти можна, – відповів Василь і перевів погляд на кримчаків.

Татарин, який дав вечерю козакам підійшов до Мурата з побратимами. Цього разу він кинув їжу просто в пісок, ще й смачно плюнув на неї зверху. Інші, які зайняли місця ближче до багаття, голосно зареготали.

–Втягнув же я їх у халепу, – скривився Богдан.

–Не ти це зробив, – відкусив шматок хліба Немова. – Девлет зробив такий вибір. Хоч і він добре розуміє, що вони тут ні до чого. Паша й до того був звихнутий на всю голову, а втративши руки і зовсім збожеволів.

–Накраще було б його вбити.

–Ти дав слово, – байдуже знизав плечами Василь. – Та й не змінило б це зовсім нічого.

–Справді так вважаєш?

–Ще б пак. Зараз нас би білував чи садив на палю Рахман. А так ще поживемо день-другий.

–Що-що, а втішити ти умієш, – легка усмішка ковзнула по обличчю Богдана.

–Еге ж, – знову потер ногу Василь, – це у мене в крові.

Мурат не підняв їжу. Як і Мстафа та Рафат. Гордість не дозволяла. Хоча це лише спочатку так. Богдан дивився на кримчаків, а його уява малювала старого козака Свирида. В одному з морських походів, запорожці захопили турецьку галеру. Звільнили усіх гребців, серед яких був і сивочолий козак. Пізніше він розповів, що провів у неволі, чи то чотирнадцять, чи то навіть шістнадцять років (збився з ліку). Увесь шлях назад, Свирида розповідав про свої поневіряння. Те, що найбільше вразило Богдана – розповідь про їжу. Точніше про її відсутність. Найжахливіший стан – бути голодним. Голодна людина готова на все заради шматка їжі. Вона уподоблюється тварині. Навіть гірше. Зі слів Свирида, доходило до того, що декілька рабів могли мало не на смерть битись за шматок черствого червивого хліба.

Богдан знав, що це не просто слова. Розумів, що не поївши протягом певного часу, людина і з піску візьме їжу, і не лише. В підвалах Кірама довелось провести не так багато часу, а порослий пліснявою хліб і солонувата вода, здавались найсмачнішим пожитком в житті.

–Хочеш зломити людину, – говорив Свирид, – забери у неї їжу.

І ось тепер, вони сидять зі зв’язаними руками та ногами, а їхні життя залежать від волі чужинців. Доля – примхлива дама. Сьогодні ти на коні, а завтра уже в кайданах.

Та не це найбільше ятрило Богданове серце. Гнітило безсилля. Його дітей вивезли у різні кінці Османської імперії, а він рухається зовсім не в той бік, у який би мав. Гірше всього – час. Чим більше минає часу, тим менше можливостей відшукати діток. Адже наплив бранців тут нескінченний і пам’ять про світловолосу дівчинку і русявого хлопчика з України, врешті загубиться, розмиється у головах очевидців. Скільки схожих дітей-невільників пройде цими шляхами? Скільки їх відправлять за Чорне море?

Богдан втупив погляд униз. Його пальці ковзнули по піску, розгортаючи його. Дрібні піщинки розсипались вусебіч. Козак важко зітхнув. Віра не покидала його. Богдан дав собі клятву, що поки житиме не перестане думати про своїх поневолених кровинок. Та й не зміг би про них забути. Вони завжди поруч з ним. У його серці, у його думках, у спогадах, у снах.

Перше, що побачив перед собою Богдан – чобіт з гострим носком. Це його трохи спантеличило, вирвало з роздумів. На козака падав важкий погляд Рахман. Все такий же твердий з нотками божевілля. В ньому чітко читалась неприхована зневага та зверхність. Це вперше за два дні, кримчак наблизився до козаків.

–І як вам це вдалось? – запитав Рахман і перевів погляд на Василя.

–Що саме? – звів брову Немова.

–Обвести навколо пальця мого брата і убити дюжину моїх людей?

–Твій брат занадто тупий, щоб сприймати за подвиг те, що ми зробили з ним, – єхидно усміхнувся Немова.

Рахман махнув рукою і вдарив Василя зовнішньою стороною долоні. Але вираз його обличчя не змінився.

–Ти говори, козаче, але не заговорюйся.

–Хм. А то що? – не збавляв сарказму Немова. – Уб’єш нас?

На обличчі Рахмана майнула усмішка.