Розділ 4

Мороз тиснув добрячий. А разом із поривами пронизливого вітру ставав нестерпним. Дрібні кристали снігу неприємно били в обличчя, через що подорожнім довелося старанно закутуватись. Залишали відкритими лише очі, щоб хоч якось бачити шлях. Хоча, яка там видимість у таку негоду? Суцільна біла пелена навколо, куди оком не кинь.

Богдан лежав на санях, вкутаний у кожухи і прикритий сіном. Він час-від-часу сідав верхи, щоб згадати, як це, знову відчути сідло, стремені, віжки і коня під собою. Після поранення доводилось, здебільшого лежати. Він і не пам’ятав, як вижив. Тоді, в бою з татарами, попрощався з цим світом. Його підібрали побратими-козаки, які під вечір, наступного дня, приїхали на місце бою. Відреагували на чорний дим, який у степу було видно здалека. Зрозуміло, що непоховані тіла не гоже лишати на поталу хижаків та стерв’ятників. Викопали братську могилу і поклали у неї побратимів. А коли підняли Богдана, він застогнав. Тихо, ледь чутно, але подав ознаки життя. Козаки недовірливо перезирнулись. Дехто навіть перехрестився, знявши шапки. Але впевнившись, що побратим живий, одразу взялись обробляти рани. Тоді зробили ноші, напнули їх поміж двох коней і повезли до найближчого вцілілого хутора.

Вістка про набіг татар швидко розлетівся округою. Лаврін лиш почувши назви спалених і пограбованих хуторів, взявся шукати рідню. Знав, що молодший брат мав бути на той час в поході. Але коли пошуки привели Лавріна до Богдана, йому мову відняло. На брата було боляче дивитись. Він схуднув. Виглядав, немов тростина. Бліде обличчя осунулось, а навколо очей сіріли хворобливі круги. Богдан часто бився в пропасниці, лише час-від-часу приходив до тями.

Люди, які приютили козака, дбали за нього, але з такою кількості поранень, ще й таких важких, уповати залишалось лише на Бога. І, схоже, Всевишній цього разу був на стороні козака. Зрештою, Лаврін перевіз брата до себе. Ганна виходила свояка і поставила на ноги. Він все поривався на пошуки дружини з дітьми, але сили на це не вистачало. Благо брат і друг, в обличчі Василя, були поруч. Немова навідав колишнього джуру за першої можливості. Його й просити не довелось. Сам узявся за пошуки Мелашки з дітьми. Більшість ниточок, які б могли натрапити на їхній слід обірвались. Одною з останніх надій залишався такий ненависний Дамір.

Подорожні уже заїхали на землі, які належали буджацьким татарам. Шлях, у таку погоду, виявися зовсім непростим. Але після триденного відпочинку в Дунаївцях, набравшись сил та відпочивши, козаки продовжили подорож. Дарійка безмежно раділа, що Богдан почувається значно краще. Та й Лавріна побачити було, не аби як приємно. Не хотіла, щоб брати їхали, хвилювалась за них, але розуміла, що так потрібно. Проводжала їх із сльозами на очах і з обіцянками молитися за них.

Орест Дунай також брався їхати з побратимами, ще й свояка хотів прихопити. Але усі разом вирішили, що це буде лишнім. Троє їх буде чи п’ятеро не мало особливого значення. Не на бій ідуть все ж таки. Хоч і у пащу одвічного ворога.

–Вершники, – прихилився до Василя Лаврін, вказуючи у непроглядну сивину.

–Отже правильною дорогою прямуємо, – кивнув Немова.

Прорізаючи сніжну пелену, до козаків наблизились темні постаті. Вони їхали на невисоких присадкуватих конях міцної статури. Татар було півтора десятка. Вони оточили козаків і націлили на них зброю. Подорожні ж вели себе спокійно, щоб не спровокувати володарів цих земель на агресію.

–Хто ви і куди прямуєте? – виїхав вперед один із буджаків, вочевидь ватажок загону.

Немова опустив комір плаща, показавши обличчя. Він пильним поглядом дивився на татарина.

–Ми до Даміра-мурзи, – врешті відповів Василь. – Це його землі?

–Його, – кивнув татарин. – Але я дуже сумніваюсь, що він чекає на невірних.

–Ти проведи нас, а тоді й дізнаєшся, чекає чи ні.

Ватажок оглянув подорожніх, тоді своїх поплічників і задумливо скривився.

–Вас тут більше дюжини, – насмішкувато звів куток губи Лаврін, – а нас всього троє. Невже хоробрі воїни степу злякались?

Татарин невдоволено скривився, дав команду жестом, щоб інші сховали зброю і поманив рукою в якій стискав кнута.

–За мною, – сказав він, – і спробуйте мені хоч щось втнути. Пошкодуєте. А якщо виявитесь шпигунами, то пиняйте на себе.

Ближче вечора під’їхали до безпосередніх володінь Даміра. Тут не було нічого особливого. Не було кам’яних стін і високих фортифікаційних споруд. Лише поселення, яке складалось виключно з наметів, які виглядали, як снігові пагорби у відкритому степу. Найвищий і найбільший із них і належав мурзі. Цей кочовий народ відрізнявся від ногайців, від кримчаків і вже точно мав мало спільного з турками. Вони старанно дотримувались давніх традицій своїх предків. Були кочівниками до кісткового мозку.

Поділ намету відхилився. Сніг злетів додолу і в проході з’явився сам Дамір. Це був невисокого зросту коренастий чолов’яга років тридцяти, тридцяти п’яти. Чорні воронячі зіниці пронизували гостей наскрізь. Одна брова низько нависла над оком, інша дугою звелась вгору. Мурза швидко впізнав Василя і невдоволено сплюнув.

–Який шайтан вас сюди пригнав?

–Є розмова, – відповів Немова.

–Про що мені з вами розмовляти, невірні?

–Якби до намету запросив, то може б і перекинулися кількома словами, – буркнув Лаврін.

–Ти диви’, які наглі, – погладив темну бороду сплетену в пучок Дамір. – Козаки і справді не бояться ні чорта ні Бога, якщо в серці Буджака так дозволяють собі розмовляти.

–Чого ж боятися? – Богдан вибрався з-під шкір, якими накривався на санях і випростався.

–Нехай мене боронить Аллах, – звів погляд в небо мурза. – То чутки все ж виявились правдою. Радий бачити тебе живим, Богдане-ага. Щиро говорю ці слова.

Дамір притулив пальці до власного лоба, тоді до грудей і злегка вклонився.

–Такого гостя я прийму. Лише попрошу віддати зброю.

Козаки віддали шаблі, пістолі, гвинтівки, кинджали і навіть порохівниці з кулями. Подоли намету відвели, демонструючи, що можна заходити. Всередині було досить тепло. Посередині тліли головешки ще не до кінця згаслого багаття. Ближче до протилежної від входу сторони, було місце мурзи. Щось на зразок трону. Лише з подушок перин і килимів. Там і сів Дамір. Поруч зайняли місця його довірені люди. Усі, як один злісно дивились на козаків. Але знали, що вони, запеклі вороги, сьогодні гості і чіпати їх зась.