Розділ 45. Епілог. Наш простір (Рік по тому)

​Червневий вечір дихав на повні груди. Київ буквально потопав у розкішній, густій зелені, яка після теплого денного дощу пахла так солодко й свіжо, наче місто повернулося у свої найкращі, найнаївніші часи. Повітря було нагріте сонцем, просякнуте ароматом квітучих лип та свіжоскошеної трави на подвір'ї котеджу. Сонце повільно, наче неохоче, скочувалося за горизонт, залишаючи на верхівках старих смерек довгі, червонаво-золоті смуги згасаючого світла.

​Катя сиділа на терасі в глибокому плетеному кріслі, підібгавши під себе одну набряклу ногу. На ній була вільна, невагома сукня з тонкого льону ніжного фісташкового кольору. Вона тримала в руках склянку з прохолодною водою, в якій плавали кружальця лимона та свіжі листочки м'яти з їхнього маленького городу, і прислухалася до нових, дивовижних сигналів власного тіла.

​Вона була на сьомому місяці вагітності.

​Дівчинка — лікар на останньому УЗД посміхнувся і сказав, що малюк розвивається ідеально, — давала про себе знати щовечора, саме в цей час, коли природа навколо затихала. Катя поклала долоню на круглий, помітний живіт, відчуваючи під пальцями легкий, ритмічний поштовх. Всередині неї знову піднялася та сама неосяжна, тепла хвиля подиву. Якби хтось декілька роки тому сказав їй, змученій судами, заляканій погрозами Андрія та зневіреній жінці, що вона стоятиме на цій терасі, носячи під серцем дитину від коханого чоловіка, вона б просто професійно порадила цій людині звернутися до психіатра.

​Але життя виявилося набагато винахідливішим за будь-які психологічні теорії.

​На журнальному столику поруч із її склянкою лежав тонкий, стильний буклет із матовим тисненням. На обкладинці красувався вже знайомий тисячам людей логотип — лаконічне, м'яке сонце і напис: «Простір. Мережа центрів психологічної підтримки та розвитку дитини».

​Цей рік став для їхньої справи справжнім проривом. Те, що починалося як крихітна приватна ініціатива Олени та Каті в кількох орендованих кімнатах, переросло у масштабний, живий організм. Тепер «Простір» перестав бути суто київською історією. Завдяки Степану, який зумів залучити великі благодійні фонди, та Марку, який особисто контролював облаштування кожного нового філіалу, центри відкрилися у Львові, Дніпрі, Одесі, а місяць тому — і в понівеченому, але незламному Миколаєві.

​Катя перегорнула сторінку буклету, дивлячись на фотографії нових кабінетів. Жодного холодного офісного глянцю. Скрізь м'яке світло, багато дерева, зручні крісла-мішки, яскраві дитячі розмальовки на стінах — ті самі, які Мая розробляла на своєму графічному планшеті. «Простір» дарував дітям те, що колись Марк подарував їм обом, — базове, непохитне відчуття безпеки. Можливість просто дихати й знати, що світ навколо тебе не завалиться від першого ж крику дорослого.

​З боку гаража донісся знайомий, важкий гуркіт металевих воріт, а за кілька хвилин почувся веселий, дзвінкий підлітковий сміх.

​Мая та Марк поверталися з поїздки до нової майстерні. Мая за цей рік витягнулася, стала тонкою й дивовижно красивою, хоча її стиль залишався незмінним — широкі чорні джинси, кеди та незмінний срібний кулон-мікросхема на шиї. Вона тримала в руках коробку з якимись новими електронними платами й щось жваво доводила Марку, активно жестикулюючи вільною рукою.

​— Марку, ну ти не правий! — голосно говорила вона, крокуючи поруч із його величезною постаттю. — Якщо ми поставимо туди старі контролери, швидкість відгуку впаде на двадцять відсотків. Миколаївський філіал «Простору» працює з дітьми з травмою, їм потрібні інтерактивні панелі, які реагують миттєво, без лагів! Я сама перепишу під це код, просто купи мені нормальні деталі!

​— Хакере, я тобі коли-небудь відмовляв у деталях? — спокійно й лагідно пробасив Марк, заходячи на терасу й акуратно ставлячи на підлогу важку сумку з інструментами.

​На ньому були прості літні шорти та легка футболка, руки були трохи забруднені мастилом, а на лобі блищали краплі поту. Проте його очі, коли він поглянув на Катю, миттєво наповнилися такою глибокою, голодною й палкою ніжністю, що у неї, як і в перший день їхнього знайомства, солодко стиснулося серце.

​— Привіт, моя хороша, — тихо сказав він, підходячи до її крісла.

​Він опустився на одне коліно прямо на дерев'яну підлогу тераси, стаючи в рівень із її обличчям. Його великі, гарячі й шорсткі долоні обережно лягли на її округлий живіт. Катя миттєво відчула, як дівчинка всередині неї затихла, наче впізнавши це велике батьківське тепло. Марк нахилився і м'яко, але неймовірно пристрасно поцілував Катю в губи, обпалюючи її своїм гарячим подихом, який пахнув кавою.

​— О Боже, знову ці ваші ніжності, — награно зітхнула Мая, проходячи повз них у будинок і залишаючи коробку на столі. — Мам, він знову скупив половину радіоринку, бо я сказала, що мені нудно. Ти маєш контролювати його фінансові потоки, бо ми скоро почнемо будувати власного робота-гуманоїда прямо в гаражі.

​— Я тільки «за», — посміхнулася Катя, відриваючись від Маркових губ і проводячи пальцями по його густій, короткій щетині. — Якщо цей робот умітиме мити посуд і прибирати у вітальні, я готова інвестувати в цей проєкт усі гранти «Простору».

​— Робот-прибиральник — це примітивно, — донісся з кухні гучний голос Маї. Почувся шурхіт холодильника. — Ми створюємо систему автономного аналізу емоційного стану через міміку. Олена каже, що це бомба для терапії. Ладно, я пішла мити руки, суші самі себе не з'їдять. Марку, відліпися від мами, нам треба затвердити специфікацію!

​Марк тихо розсміявся, проводжаючи її поглядом, а потім знову повернувся до Каті. Його велика долоня продовжувала повільно й ніжно гладити її живіт.

​— Ну як ви тут без мене? — тихо пробасив він, заглядаючи їй прямо в душу своїми темними, надійними очима. — Сильно штовхається?

​— Тільки-но затихла, коли тато прийшов, — прошепотіла Катя, накриваючи його руку своєю долонею. Обручки на їхніх пальцях тихо цокнули одна об одну. — Марку... я сьогодні дивилася звіти по Миколаєву. Там у центр прийшов хлопчик, син нашого загиблого військового. Олена каже, він три місяці взагалі ні з ким не розмовляв. А вчора... вчора він вперше взяв ту розмальовку, яку Мая зробила, сів у крісло й розказав терапевту про свого собаку.