Розділ 43. Новий фундамент

Грудень увійшов у права раптово, принісши із собою справжні морози, від яких шибки ночами вкривалися дивовижними тонкими візерунками, а сніг під ногами хрустів, наче крихке колоте скло. Київ занурився в передноворічну метушню: вулиці спалахнули першими вогниками, у вітринах магазинів з'явилися штучні засніжені ялинки, а повітря назавжди просякло стійким ароматом кориці, мандаринів та гарячого глінтвейну, який продавали ледь не на кожному кроці.

​Для Каті цей перший зимовий місяць у новому статусі став часом дивного, майже невагомого спокою. Перші кілька днів після весілля вона ловила себе на кумедній звичці: заходила в кабінет «Простору», сідала за робочий стіл і просто кілька секунд заворожено дивилася на свій безіменний палець, де тепер постійно жила гладка золота смужка. Це не було відчуттям гордості чи бажанням похвалитися — радше німим нагадуванням про те, що реальність навколо неї змінилася незворотно. Вона більше не була самотнім бійцем, який щохвилини чекає удару в спину. Вона була заміжньою жінкою.

​У ввечері, коли остання пацієнтка залишила кабінет, щиро подякувавши за допомогу, Катя повільно збирала речі. Олена зайшла без стуку, тримаючи в руках дві паперові склянки з чаєм, від яких піднімалася духмяна пара.

​— Ну що, Дмитрієва, як політ? — Олена з посмішкою поставила одну склянку перед подругою і всілася в глибоке крісло навпроти. — Бачу за твоїм обличчям, що адаптація до сімейного життя проходить успішно. Твій міністр машинобудування тебе не сильно там експлуатує?

​— Оленко, припини, — Катя лагідно засміялася, роблячи ковток гарячого напою, який виявився імбирним чаєм із медом. — Все настільки нормально, що мені навіть якось ніяково. Знаєш, я за цей тиждень жодного разу не прокинулася серед ночі від того, що мені здається, ніби я щось забула проконтролювати. Марк просто... він просто бере і робить усе сам. Мені іноді здається, що моя внутрішня «жінка-воїн» пішла на довгострокову пенсію без права повернення.

​— І слава Богу, — серйозно кинула Олена, її погляд став м'яким і теплим. — Ти своє відвоювала, Кать. Тепер твій час — просто жити й дозволяти людині, яка тебе любить, піклуватися про тебе. До речі, як там наша залізна леді Мая? Срібну мікросхему не знімає?

​— Не знімає, — посміхнулася Катя. — Вона носить її під своїми величезними светрами, але я бачу, як вона щоразу перевіряє, чи кулон на місці, коли знімає навушники. Вони з Марком зараз взагалі стали якоюсь окремою кастою в будинку. У них там у гаражі розгорнуто секретне виробництво. Марк привіз якісь деталі для її нового дрона, і вони годинами там щось паяють, сперечаються про ампери й вольти. Мене туди навіть не пускають, кажуть, що моя гуманітарна аура псує точність калібрування датчиків.

​Олена голосно розреготалася, допиваючи свій чай.

— Ну все, Катька. Ти втратила дитину. Вона тепер офіційно перейшла на бік технічного прогресу під керівництвом важкої артилерії. Ладно, збирайся, бо твій уже, мабуть, чекає під входом.

​Марк справді чекав її на стоянці. Його великий чорний позашляховик стояв поруч із заметом, тихо бурчачи потужним двигуном. Сам Марк сидів за кермом, щось зосереджено переглядаючи в телефоні, але як тільки Катя вийшла з дверей центру, він миттєво відклав гаджет, вийшов із машини й пішов їй назустріч. На ньому була проста тепла куртка, але в його великій постаті було стільки спокійної упевненості, що Катя мимоволі прискорила крок, буквально падаючи в його розкриті обійми прямо посеред засніженого тротуару.

​— Привіт, рідна, — тихо й глибоко пробасив він, притискаючи її до себе й обпалюючи щоку гарячим подихом. Його руки міцно тримали її за талію крізь зимове пальто. — Як день? Сильно втомилася?

​— Не сильно, — Катя підняла голову, підставляючи губи під його короткий, але неймовірно ніжний поцілунок. — Олена знову знущалася з мого нового прізвища, а так усе чудово. Як твої справи? Що ви там із Маєю задумали на вечір?

​— У нас за планом — велике випробування, — Марк відчинив перед нею пасажирські двері, допомагаючи сісти в теплий, прогрітий салон. — Мая стверджує, що її нова прошивка дозволить квадрокоптеру тримати курс навіть при сильному вітрі. Я пообіцяв, що якщо все спрацює, ми завтра поїдемо вибирати той самий довгий верстак, про який вона мріяла. Так що в нас сьогодні серйозний екзамен.

​Дорогою додому вони розмовляли про якісь абсолютно побутові, але такі приємні дрібниці: обговорювали, що треба купити до вечері, які вогники повісити на терасі до Нового року та чи варто купувати живу ялинку в діжці, щоб весною висадити її в сад. У цих розмовах не було жодного підтексту, жодного прихованого роздратування чи натяків, які роками отруювали її спілкування з Андрієм. З Марком усе було напрочуд просто: якщо він говорив, що купить продукти — він їх купував; якщо обіцяв допомогти Маї — допомагав. Ця залізна чоловіча послідовність стала для Каті тим самим новим, живим і м'яким ґрунтом, на якому вона нарешті могла стояти, не боячись, що земля під ногами раптово провалиться.

​Коли вони під'їхали до будинку, вікна другого поверху вже світилися м'яким жовтим світлом. Мая чекала їх у передпокої. Вона стояла, спершись на одвірок, тримаючи в руках свій новенький квадрокоптер, який тепер виглядав куди серйозніше — з додатковими проводами та якимись хитрими кріпленнями, зробленими Марком у майстерні.

​— Ну нарешті, дорослі, ви де так довго їздили? — підліток критично оглянула їх, але в її очах горів той самий щирий, замовницький азарт. — Сніг майже перестав, вітер якраз три метри за секунду — ідеальні умови для тестування. Марку, бери пульт, я все підключила через твій планшет.

​— Зараз, дай хоч куртку зняти, — посміхнувся Марк, проходячи повз неї й лагідно щипаючи її за вухо. Мая звично пирхнула, але не відсторонилася, лише сильніше притиснула свій винахід до грудей.

​Через десять хвилин вони всі втрьох стояли на задньому дворі. Вечірній Київ занурювався в глибокі сині сутінки, сніг під ногами виблискував у світлі вікон, а повітря було настільки чистим, що кожна сніжинка здавалася крихітним кристалом.