Розділ 37. Проект «Дім»

Повернення з Карпат до Києва виявилося напрочуд м'яким. Свіжість гірського повітря ще тиждень трималася на шкірі, а в кишенях літніх курток і рюкзаків раз у раз виявлялися дрібні карпатські сувеніри: гладкі річкові камінці, сухі гілочки ялівцю та забуті обгортки від карпатського меду. Гори залишили по собі головне — відчуття, що найважчі затяжні шторми нарешті пройдено.

​Липень зустрів їх довгими вечорами, коли сонце повзло за обрій годинами, залишаючи після себе тепле бурштинове світло на стінах вітальні. Саме в один із таких вечорів Марк привіз із майстерні кілька великих рулонів цупкого крафтового паперу.

​— Так, дівчата, — пробасив він, заходячи на кухню і викладаючи рулони прямо на обідній стіл, поруч із тарілкою стиглих абрикосів. — Роботу в горах ми обговорили, з роботами Маї розібралися, а тепер час зайнятися нашим головним проєктом. Офіційним. Називається «Дім».

​Катя, яка саме розливала по склянках холодний лимонад, зацікавлено підняла брови.

— Марку, ти про що? Ми ж наче вже облаштувалися. Коробки розібрані, навіть твій інструмент у гаражі розкладений по поличках.

​Зі своєї кімнати, почувши шурхіт та улюблений густий голос, визирнула Мая. Вона тримала в зубах яблуко, а її пальці звично відстукували якийсь ритм на чохлі телефона.

— О, нові креслення? — дівчинка миттєво підійшла до столу, зсунувши вбік тарілку з фруктами. — Ми що, переробляємо систему вентиляції? Або ставимо сонячні панелі на дах? Я бачила один класний китайський стартап, там ККД просто космічний...

​— Ніякого космосу, головний інженере, — Марк лагідно клацнув її по носі, розгортаючи перший рулон. — Усе набагато серйозніше. Ми купували цей будинок поспіхом, коли треба було терміново вивозити вас із Катею під захист. Тут усе зроблено під «середнього покупця». Білі стіни, стандартні меблі, нейтральні штори. Нудно. Це не наш простір, це просто тимчасова стоянка. Я хочу, щоб кожна кімната тут стала живою. Щоб тут було видно, хто ми такі.

​Катя підійшла ближче, дивлячись на чисті аркуші. Всередині неї знову піднялася легка хвиля звичної тривоги — ремонт завжди асоціювався у неї зі скандалами, Андрієм, який кричав через неправильний відтінок плитки, і вічним відчуттям того, що її смак нічого не вартий. Вона мимоволі схрестила руки на грудях.

​Марк миттєво відчув цю зміну. Він облишив папір, зробив крок до неї й обхопив її долоні своїми великими, гарячими руками, м'яко змушуючи опустити плечі. Його темний погляд був настільки спокійним і надійним, що Катя миттєво видихнула.

​— Катюшо, жодних дизайнерів з каталогами, — тихо, у самі губи прошепотів він, ігноруючи підліткове пирхання Маї за спиною. — Жодних суворих правил. Ми просто беремо маркери й малюємо те, що хочемо. Твій кабінет буде таким, як ти мріяла — з полицями до стелі й м'яким кріслом, де можна читати книжки. Мая сама розфарбує свою стіну хоч у чорний колір із зеленими матричними кодами. А вітальню ми зробимо для нас трьох.

​— Чорний колір приймається! — гучно заявила Мая, вихоплюючи з Маркової кишені товстий маркер. — І я хочу крісло-мішок. Величезне. Щоб у ньому можна було потонути разом із ноутбуком. І щоб ніхто не заглядав через плече.

​— Буде тобі крісло, — посміхнувся Марк, притискаючи Катю ближче до свого боку. Його велика долоня гріла її талію під тонкою літньою сукнею. — Ну що, господарко, з чого почнемо? Повертаємо цьому місцю життя?

Катя дивилася на чистий крафт, на розкидані маркери, і раптом спіймала себе на думці, що її страх просто зник. Залишився лише легкий, майже дитячий азарт. Вона взяла зі столу склянку з лимонадом, зробила ковток і хитро поглянула на Марка.

​— Добре, великий будівниче. Якщо ми граємо без правил, то я хочу, щоб у вітальні не було цього величезного, пафосного шкіряного дивана. Він холодний, чужий і нагадує мені зали очікування в судах. Хочу великий, м’який, тканинний. Такий, щоб ми могли поміститися на ньому всі втрьох, з ногами, і ще й для твоїх інструментів місце лишилося.

​— Прийнято, — Марк задоволено реготнув і розмашисто намалював на папері щось схоже на величезну, затишну хмару. — Тканинний, глибокий, колір обереш сама. Головне — щоб м’який. Маю, твій хід. Де малюємо твою зону катастрофи?

​— Отут, під вікном, — Мая забрала маркер і впевнено провела жирну лінію. — Тут буде мій довгий стіл для паяння та збірки. І не здумай купувати мені якісь там "милі дівчачі" меблі. Мені потрібен суворий, важкий верстак із купою висувних шухляд. І щоб на кожній був замок. Від маминих психологічних перевірок.

​— Ей, я взагалі-то не шпигую за тобою! — удавано обурилася Катя, обіймаючи доньку за плечі.

​— Ага, розказуй. Ти просто дивишся на мене своїм цим рентгенівським поглядом і одразу все знаєш. Верстак із замками — це мій базовий рівень безпеки, — Мая пирхнула, але притулилася щокою до Катиного плеча. Потім вона замислено подивилася на Марка. — Слухай... а для твоїх штук місце буде? Ну, твоїх цих креслень, моделей?

​Марк на мить завмер, і Катя помітила, як пом’якшав його погляд. Те, що Мая сама, без підказок, включила його в їхній спільний простір, важило більше за будь-які слова.

​— Мій робочий куточок буде в гаражі й маленькому кабінеті на першому поверсі, — спокійно пробасив він, підходячи ближче й кладучи руку на спину Маї. — А тут, у вітальні, я просто хочу великий обідній стіл. Щоб ми не тулилися на кухні, а могли нормально сісти, розкласти твої плати, Катині книжки й просто посидіти разом.

​— Годиться, — кивнула Мая, раптово позіхнувши. Підліткова енергія, як завжди, вичерпалася миттєво. — Ладно, дизайнери, я пішла спати. Оновлення самі себе не завантажать. Тільки не замалюйте весь крафт без мене, я завтра перевірю.

​Вона підхопила своє яблуко і поплескала вгору по сходах, залишаючи дорослих у затишній напівтемряві кухні, де вечірнє сонце вже майже сховалося за горизонт, лишивши по собі глибокі фіолетові тіні.

​Катя підійшла до вікна, дивлячись на затихле подвір'я. Марк підійшов ззаду, без жодного слова обхопив її за талію і притягнув до себе. Його груди були гарячими, і Катя з полегшенням розслабилася в його обіймах, закидаючи голову йому на плече.