Розділ 33. Батьківські збори як стихійне лихо

Вівторок приніс із собою катастрофу міжнародного масштабу, яка втілилася в одному-єдиному повідомленні ушкільному чаті.

​Коли Катя зайшла на кухню, Мая вже сиділа на стільці, закинувши ноги на сусіднє крісло, і з надзвичайно зосередженим виглядом колупала ложкою залишки остиглої вівсянки. Навушники на її шиї мовчали, що вже саме по собі було тривожним симптомом. Поруч із тарілкою лежав телефон екраном догори, на якому світилося розмашисте повідомлення від класної керівниці.

​— Мам, тільки не вмикай свого психолога, — одразу без увертюр заявила Мая, не піднімаючи очей. — І не дивись на мене так, наче я підірвала кабінет хімії. Хімія ціла. А от зі шкільним дзвоником вийшла невеличка накладка.

​Марк, який саме наливав собі каву біля плити, зацікавлено повернувся. Його густі брови поповзли вгору.

— І що не так із дзвоником, головний інженере?

​— Ну... — Мая нарешті підняла очі, і в них проблиснув той самий чистий підлітковий азарт, із яким вона зазвичай збирала своїх роботів. — Ми з Олегом трохи переналаштували систему оповіщення через шкільний вайфай. Тепер замість цього мерзенного радянського пищання на перерву кличе «Імперський марш» зі «Зоряних воєн». Ну круто ж? Весь третій поверх аплодував стоячи. Але завуч з виховної роботи чомусь не оцінила наш музичний смак. Короче, сьогодні о шостій вечора термінові батьківські збори. Причому персональні.

​Катя важко зітхнула, притискаючи долоню до чола.

— Маю, ну ми ж домовлялися. Твої експерименти з кодом не повинні паралізувати навчальний процес.

​— Мам, це не параліч, це модернізація! — обурилася дівчинка. Потім вона з надією поглянула на Марка, і її голос раптом став лагідним-лагідним. — Слухай, Марку... А піди краще ти, а? Ти виглядаєш так, ніби можеш або купити цю школу з потрохами, або просто налякати нашу класну своїм цим фірмовим будівельним басом. Мама там одразу почне розказувати про «кризу підліткового віку» і «потребу в самовираженні», а завуч такого не любить. Їм потрібна груба чоловіча сила і серйозне обличчя.

​Марк щиро розсміявся, ставлячи чашку на стіл і підмигуючи дівчинці.

— Ну, щодо грубої сили не знаю, але подивитися на обличчя директора, який виходив із кабінету під марш Дарт Вейдера, я б не відмовився.

​— Марку, не підбурюй її, — Катя спробувала напустити на себе суворий вигляд, але куточки її губ зрадницьки поповзли вгору. Стосунки між цими двома розвивалися настільки природно, що її материнське серце щоразу пропускало удар від тихої радості. Марк не намагався замінити Маї батька — він просто став для неї надійним дорослим союзником, який поважав її заскоки. — Значить так. О шостій вечора йдемо разом. Обоє. Мені теж цікаво послухати про твій «інженерний геній».

​О шостій нуль-нуль вони вже стояли під дверима кабінету дирекції. Шкільний коридор, порожній і залитий вечірнім сонцем, пахнув мастикою для підлоги та крейдою. Марк у своєму темно-синьому піджаку виглядав занадто великим для цих дитячих інтер'єрів, а Катя раз у раз поправляла ремінець сумочки, відчуваючи знайомий кожному з батьків легкий мандраж.

​Двері відчинилися, і на поріг вийшла класна керівниця — Тамара Петрівна, жінка з високою зачіскою та виразом обличчя людини, яка щодня стримує стихійне лихо.

​— О, Катерино Олександрівно, проходьте, — суворо мовила вона, а тоді її погляд упав на Марка. Вона на секунду запнулася, оцінюючи його зріст та широкі плечі. — А ви, перепрошую...

​— Марк, — упевнено представився він, протягуючи їй свою велику долоню і вмикаючи той самий густий, спокійний бас, про який казала Мая. — Я представляю інтереси Маї. Давайте обговоримо нашу музичну диверсію.

Кабінет директорки зустрів їх запахом старої шкіри, лаку та важким зітханням самої господині закладу, Людмили Степанівни. Поруч на стільці з пунцовими щоками сиділа завуч із виховної роботи, яка виглядала так, ніби Мая особисто замахнулася на державні устрої.

​— Ну що ж, — почала директорка, знімаючи окуляри. — Катерино Олександрівно, ми всі знаємо Маю як здібну дівчинку. Але те, що відбулося вчора... Коли посеред уроку географії з усіх динаміків на повну гучність загримів цей... космічний марш, у нас ледь інфаркт не стався. Вчителі розгубилися, діти почали кричати й марширувати коридорами. Це ж пряме порушення дисципліни та несанкціоноване втручання у шкільну мережу!

​Катя вже відкрила рота, щоб увімкнути свій звичний професійний тон, заговорити про підліткову кризу й вибачитися, але Марк м’яко поклав свою велику долоню їй на лікоть. Його жест був настільки спокійним і захисним, що вона мимоволі замовкла.

​Марк подався вперед, спершись ліктями на стіл. Його будівельний бас зазвучав напрочуд м'яко, але з тією вагою, проти якої важко сперечатися.

​— Людмило Степанівно, Тамаро Петрівно, ми повністю згодні, що зривати уроки — це неправильно, — спокійно почав він. — І Мая обов'язково отримає догану вдома. Але давайте подивимося на ситуацію з іншого боку. Дівчинці тринадцять років. Вона самотужки, без жодної допомоги дорослих, обійшла ваш шкільний брандмауер, підключилася до захищеного сервера і переналаштувала систему оповіщення. Наскільки я знав, ваш попередній системний адміністратор брав за таку «модернізацію» чималі гроші, і все одно половина радіовузла не працювала.

​Завуч обурено ковтнула повітря.

— Ви що, виправдовуєте хуліганство?!

​— Ні, — Марк ледь помітно посміхнувся, і в куточках його очей з'явилися теплі зморшки. — Я констатую прояв інженерного генія. Замість того, щоб карати дитину і вбивати в ній бажання розвиватися, ми могли б спрямувати цю енергію в правильне русло. Наприклад, Мая з радістю допоможе вашому комп'ютерному класу налаштувати нормальний захист мережі, щоб більше ніхто не міг увімкнути там нічого зайвого. Ну і, звісно, вона поверне старий дзвоник на місце. Сьогодні ж.

​Директорка кілька секунд мовчки дивилася на Марка, потім перевела погляд на Катю, яка ледь стримувала горду посмішку, і врешті-решт важко зітхнула. Чоловіча харизма і залізна логіка Марка подіяли як найкраще заспокійливе.