Розділ 30. День великого переселення

Ранок суботи пахнув скотчем, пилом від картонних коробок та дешевою кавою з пластикових стаканчиків. Прощання зі старою квартирою, де Катя прожила останні роки після розлучення, виявилося зовсім не таким драматичним, як вона собі уявляла. Ніяких сліз, ніякого щему в серці. Лише легка втома від нескінченного пакування та стійке відчуття, що вона нарешті зачиняє двері, за якими занадто довго ховалася від справжнього життя.

​Посеред вітальні височіла гора з коробок, на кожній з яких маркером було розмашисто написано: «Кухня», «Книги», «Взуття».

​Марк з'явився рівно о дев'ятій. Його велика машина вже стояла під під'їздом, а сам він завалився в квартиру з оберемком порожніх ящиків та широкою, заспокійливою посмішкою, яка миттєво зняла з Катиних плечей половину ранкової напруги. На ньому були старі потерті джинси та проста футболка, яка щільно облягала його міцні плечі, і Катя зловила себе на думці, що цей чоловік виглядає неймовірно органічно навіть серед усього цього пакувального хаосу.

​— Так, партизани, вантажники прибули, — бадьоро пробасив він, ставлячи ящики на підлогу й одразу підходячи до Каті. Він не став зважати на те, що вона була в заляпаному пилом домашньому костюмі, а її волосся було зібране в недбалий пучок на маківці. Марк просто обхопив її за талію і притягнув до себе, заглядаючи втомленим, але закоханим поглядом прямо в очі. — Як настрій? Готова змінити прописку?

​— Готова, — тихо посміхнулася вона, кладучи руки йому на груди й відчуваючи під долонями знайоме, затишне тепло. — Тільки Мая вже годину не може вирішити, що робити зі своїми залізяками. Вона відмовляється пакувати їх в одну коробку з одягом.

​— І правильно робить, — пролунав з коридору незадоволений голос тринадцятирічної Маї.

​Дівчинка з’явилася в прорізі дверей, волочачи за собою величезний пластиковий контейнер, крізь прозорі стіни якого виднілися мотки дротів, якісь мікросхеми та деталі розібраних роботів. Її навушники, як завжди, висіли на шиї, а на лобі красувалася жирна пляма від маркера. Вона зупинилася, критично оцінюючи дорослих, які все ще стояли в обіймах посеред кімнати.

​Мая важко зітхнула і демонстративно поставила коробку на підлогу, на якій маркером було великими літерами виведено: «Мої мізки та залізяки».

​— Я так і знала, — проголосила вона, піджавши губи з чисто підлітковим драматизмом. — Переїзд затягнеться до наступного тижня, бо у дорослих знову якийсь гормональний сплеск. Мам, Марку, ви можете поцілуватися вже в новій квартирі? Мені взагалі-то треба до паяльника дістатися, у мене там транзистори не допаяні. І до речі, Марку... — вона суворо звела брови, дивлячись на чоловіка. — Якщо ти під час транспортування загубиш мій паяльник або погнеш крило на макеті літака, я особисто запрограмую твою нову кавомашину так, що вона видаватиме лише тепле знежирене молоко. Ніякого еспресо. Це моя офіційна ультимативна заява.

​Марк голосно розсміявся, відпускаючи Катю і підходячи до дівчинки. Він легко, абсолютно по-батьківськи підхопив її важкий контейнер однією рукою, ніби той нічого не важив, а іншою легенько скуйовдив її і без того розпатлану зачіску.

​— Прийнято, товаришу головний інженер, — серйозно відповів він, хоча в куточках його очей стрибали смішинки. — Твої мізки та залізяки поїдуть на передньому сидінні, особисто під моїм контролем. А тепер марш збирати решту речей, бо вантажники знизу вже починають нервувати.

​Мая хмикнула, але задоволено крутнулася на п'ятах і почовгала назад до своєї кімнати, на ходу натягуючи навушники на вуха й щось бурмочучи про «несерйозних дорослих».

​Катя провела її поглядом, відчуваючи, як усередині розливається густа, затишна хвиля вдячності. Марк повернувся до неї, забираючи з її рук великий рулон скотчу, який вона так міцно стискала весь цей час. Він відкинув його вбік, на якусь із коробок, і знову зробив крок назустріч, притискаючи Катю спиною до єдиної ще не заставленої речами стіни.

​— Ну що, Катерино Олександрівно, — прошепотів він, нахиляючись так близько, що вона відчула лоскіт від його дихання на своїх губах. — Тепер ми точно в одному човні. Позаду нічого не залишилося.

​— Мені трохи страшно, — чесно зізналася вона, заглядаючи в його темні, глибокі очі. — Страшно, що все це надто ідеально.

​— Це не ідеально, Кать, — Марк обережно взяв її обличчя у свої великі долоні, і його шкіра пашила тим самим надійним теплом, яке колись повернуло її до життя. — У нас буде купа побутових проблем, криві пироги, підлітковий бунт з неоновими стінами і розкидані шкарпетки. Але ми разом. І відтепер твій єдиний обов'язок — просто дозволяти собі бути щасливою. Чуєш мене?

​Вона не встигла відповісти, бо його губи накрили її. Це був довгий, неймовірно глибокий і солодкий поцілунок зрілих людей, які точно знали цінність кожного слова і кожного моменту. У ньому не було поспіху чи юнацької непевності — лише чиста, сильна впевненість у тому, що цей день, цей хаос із коробок і цей чоловік поруч — це найкраще, що могло з нею статися.

​— Гей! — знову донісся з коридору голос Маї, яка несла наступний пакунок. — Я все бачу! Кавомашина вже починає гріти молоко у моїй уяві!

​Катя тихо засміялася в його губи, а Марк лише міцніше притис її до себе, не збираючись відпускати бодай на секунду раніше, ніж йому того хотілося. День їхнього великого переселення починався з шуму, сміху та абсолютного, беззастережного кохання.

Коли остання коробка з написом «Кухня» була нарешті заклеєна потрійним шаром скотчу, Марк рішуче закинув її на плече, наче вона нічого не важила. Його футболка на спині вже злегка потемніла від поту, а на щоці виднівся сірий слід від пилу, але в кожному його русі відчувався той спокійний, упевнений драйв, який зазвичай з'являється у чоловіків, коли вони роблять щось справді важливе для своєї родини.

​— Ну що, дівчата, фінальний акорд, — пробасив він, притримуючи ліктем двері на вихід. — Спускайтеся, а я зачиню квартиру й наздожену вас.

​Мая, яка вже встигла натягнути на плечі свій улюблений безформний рюкзак, хутко прошмигнула повз нього, міцно притискаючи до грудей пластиковий прозорий контейнер із дротами. Навушники на її шиї тихо шипіли якимось басовим треком.