Розділ 29. Крах тирана

Понеділок розпочався з дзвінка Степана, і за його коротким «Заїдьте, є фінал» Катя зрозуміла: день буде вирішальним. Судового засідання, якого вона так боялася, не відбулося. На основі наданих Степаном доказів шантажу та офіційного акту пані Валентини, яка зафіксувала бездоганний інтелектуальний та психологічний клімат для дитини, опікунська рада не просто відхилила позов Андрія — вона закрила справу за відсутністю будь-яких підстав.

​Але справжній крах наздогнав Соколовського там, де він почувався найвпевненіше — у його фінансовій імперії. Запущені Марком через податкових аудиторів документи спрацювали як ідеальний детонатор.

​Коли Катя, Марк та Мая увійшли до кабінету Степана, адвокат зустрів їх широкою, майже хижою посмішкою.

​— Ну що, партизани, вітаю, — Степан кинув на стіл свіжу роздруківку з судового реєстру. — Проти Андрія Соколовського офіційно відкрито кримінальне провадження за завідомо неправдиве повідомлення про злочин, тиск на свідків та приховування доходів у особливо великих розмірах. Його інвестори розбіглися, як таргани від світла.

​Катя сіла на стілець, відчуваючи, як усередині розливається дивна порожнеча. Не страх, не радість, а просто полегшення, ніби з плечей зняли мішок із камінням.

— І де він зараз?

​— За моїми даними, Андрій учора пізно ввечері терміново вилетів за кордон, — Степан зняв окуляри й задоволено потер очі. — У нього проблеми з податковою такого масштабу, що йому зараз не до судов за дитину чи помсти. Але це ще не все. Його компанія, намагаючись врятувати залишки репутації, підписала мирову угоду. Вони повністю відмовляються від претензій на приміщення «Простору» і передають усі права оренди юридичній особі... — Степан подивився на Марка. — Ну, твоїм партнерам, Марку. Короче кажучи, Катю, твій центр у повній безпеці на роки наперед. Жодна перевірка туди більше не поткнеться.

​Мая, яка сиділа на підвіконні й крутила в руках свої незмінні навушники, раптом голосно видихнула й подивилася на Марка.

— Тобто, ти хочеш сказати, що мій біологічний екс-татусь офіційно злився? І ми повертаємося додому?

​— Не зовсім додому, Маю, — Марк підійшов до підвіконня, м'яко скуйовдив її підліткове волосся, від чого вона за звичкою пирхнула, але не відсторонилася. Потім він повернувся до Каті. В його погляді не було тріумфу — лише глибокий, спокійний спокій чоловіка, який виконав свій головний обов'язок. Захистив. — До твоєї квартири ми зайдемо тільки за речами. Андрій залишив після себе забагато бруду. Я хочу, щоб ви переїхали до мене. Справді. Маю, твій літак на дивані вже став частиною мого інтер'єру.

​Мая за законами підліткового жанру закотила очі, хоча куточки її губ зрадницьки поповзли вгору.

— Ладно. Але якщо ти будеш заважати мені кодувати роботів, я знайду твої секретні креслення і розмалюю їх котиками.

​Увечері, коли Маю відвезли святкувати перемогу до Олени, Марк привіз Катю в одне особливе місце. Це був дах недобудованого культурного центру на правому березі — проект, який Марк розробляв ще до їхньої зустрічі, і який тепер нарешті отримав зелене світло.

​Травневий вечір був теплим і тихим. Київ внизу палав мільйонами вогнів, а над головою розкинулося чисте, майже літнє небо.

​Катя стояла біля самого краю безпечного огородження, підставивши обличчя свіжому вітру. Марк підійшов ззаду, обійняв її за талію, притискаючи до своїх грудей. Катя відкинула голову на його плече, заплющивши eyes.

​— Знаєш, — тихо промовила вона, — я вперше за три роки не чекаю, що завтра станеться щось жахливе. Я просто стою тут, і мені тепло.

​Марк нічого не відповів. Він розвернув її до себе, змушуючи подивитися в його очі, де відбивалися вогні нічного міста. Його великі руки ковзнули в кишені її просторого кардигана, і Катя відчула, як його пальці торкнулися чогось маленького й твердого.

​Вона витягла руку. На її долоні лежала невелика оксамитова коробочка. Катя затамувала подих, очікуючи побачити обручку, але коли відкрила її, здивовано моргнула. Всередині лежав звичайний, трохи потертий залізний ключ із брелоком у вигляді маленького літачка — точнісінько такого, як малювала Мая.

​— Це ключі від нашого нового будинку, Катю, — тихо, але неймовірно впевнено сказав Марк, беручи її обличчя у свої долоні. Його шкіра пашила таким знайомим, рідним теплом. — Я почав його будувати три місяці тому. Не для клієнтів. Для нас трьох. Там велика кімната для Маї з величезним столом для її малюнків, і світла мансарда для тебе. Погодишся змінити адресу?

​У Каті перехопило подих. Сльози, які вона стримувала весь цей шалений день, таки бризнули з очей, але це були сльози абсолютного, безмежного щастя. Замість відповіді вона міцно обхопила його шию руками й притислася до його губ.

​Цій поцілунок був іншим. У ньому більше не було відчаю, не було страху перед завтрашнім днем чи потреби ховатися від шторму. Це був зрілий, глибокий поцілунок двох людей, які вистояли разом, розбили чужу тиранію і тепер стояли на власному, надійному фундаменті, який ніхто й ніколи не зможе зруйнувати. Вони просто кохали одне одного, і весь Київ лежав біля їхніх ніг, затихаючи під звуки вечірніх сутінків.

Марк обережно великим пальцем витер сльозу з її щоки, не розриваючи обіймів. Вітер на даху став прохолоднішим, але тут, схована в його руках, Катя відчувала лише щільне, затишне тепло.

​— Ти плачеш так, наче я запропонував тобі переїхати в намет серед лісу, — тихо пожартував він, заглядаючи в її очі.

​— Я просто... — Катя шмигнула носом і засміялася, міцніше стискаючи в долоні ключ із маленьким залізним літачком. — Я просто три роки поспіль прокидалася з думкою, де мені взяти сили на наступний день. А тепер мені не треба бути залізною. Це так незвично.

​— Тобі більше взагалі не треба бути залізною, — Марк нахилився і поцілував її у скроню. — Для цього є я. Твоє завдання — бути щасливою. І витримувати характер нашої тринадцятирічної кодерки. До речі, щодо неї... Як думаєш, їй сподобається кімната?