Розділ 28. Офіційний візит

П'ятничний ранок приніс із собою легке похмілля від учорашнього полегшення. Коли перша ейфорія після розгрому Андрія вщухла, виявилося, що бюрократична машина — це інерційний монстр. Навіть якщо ти перекрив йому кисень, він усе одно продовжує рухатися за заданим курсом, поки не заклинить останню шестірню.

​Дзвінок у двері мансарди пролунав рівно о десятій ранку. Марк саме намагався розібратися з кавомашиною, яка сьогодні вирішила оголосити страйк, а Катя з Маєю збирали на столі залишки сніданку.

​— Я відкрию, — Марк витер руки рушником і покрокував до дверей.

​Катя мимоволі затамувала подих. Вони знали, що цей візит відбудеться. Степан попереджав, що Андрій встиг запустити перевірку опікунської ради до того, як його притисли до стіни, і скасувати візит інспектора за одну ніч було юридично неможливо. Заява лежить — треба реагувати.

​На порозі стояла жінка років п'ятдесяти п'яти в строгій сірій сукні, яка, здавалося, не міняла свого фасону з радянських часів. Її коротке фарбоване волосся було укладене в бездоганну, зацементовану лаком зачіску, а на носі сиділи круглі окуляри в тонкій оправі. У руках вона міцно стискала потерту шкіряну папку.

​— Доброго дня. Служба у справах дітей та опікунської ради, — промовила вона голосом людини, яка бачила забагато сімейних драм, щоб дивуватися бодай чомусь у цьому житті. — Я Валентина Миколаївна. Мені потрібно побачити громадянку Катерину Олександрівну та її неповнолітню доньку. Надійшов сигнал щодо неналежних умов проживання дитини.

​— Доброго дня, пані Валентино, — Марк відступив убік, ширше відчиняючи двері й пропускаючи її всередину з максимальною ввічливістю, на яку був здатний. — Проходьте, будь ласка. Ми вас чекали.

​Інспекторка переступила поріг, і її професійний погляд миттєво почав сканувати простір. Вона затрималася на стелажах із залізяками, зразками матеріалів та стосами креслень, потім перевела погляд на великий шкіряний диван, де все ще лежав скручений плед Маї.

​Катя зробила крок назустріч, відчуваючи, як усередині все стискається від знайомого з дитинства страху перед «перевірками», але голос її прозвучав спокійно:

— Доброго дня. Я Катерина. А це моя донька Мая.

​Мая сиділа за столом, підібгавши під себе одну ногу. Її незмінні навушники висіли на шиї. Побачивши сувору жінку з папкою, тринадцятирічна дівчинка не злякалася. Навпаки, в її очах спалахнув той самий змовницький вогник, який зазвичай з'являвся, коли вона збиралася влаштувати якусь підліткову капость. Але цього разу її план був куди витонченішим.

​Мая повільно підвелася, випрямила спину й опустила руки по швах, увімкнувши режим «ідеальної, благородної вихованки елітного пансіону». Катя аж рот прочинила від несподіванки — такою свою дитину вона не бачила ніколи.

​— Вітаю вас, шановна Валентино Миколаївно, — промовила Мая чистою, літературною мовою, трохи схиливши голову в боці, як слухняна гімназистка. — Ми неймовірно раді вашому візиту. Дозвольте запропонувати вам чашечку свіжого трав'яного чаю з мелісою? Він чудово заспокоює нервову систему після київських заторів.

​Пані Валентина від несподіванки навіть моргнула кілька разів. Вона опустила окуляри на кінчик носа й уважно подивилася на дівчинку поверх лінз. Очікуваний образ «занедбаного підлітка з травматичного середовища», який так детально розписав у своїй заяві Андрій, розсипався в перші ж секунди.

​— Дякую, дівчинко... — пробурмотіла інспекторка, відкриваючи свою папку. — Я маю зафіксувати умови. Тут у скарзі зазначено, що твоя мати тримає тебе в небезпечному оточенні, займається сумнівною діяльністю і не забезпечує базових потреб...

​— О, ви, мабуть, говорите про прикрий наклеп мого біологічного батька, — зітхнула Мая, притиснувши руку до грудей з акуратним драматизмом. — Бачите, пані Валентино, моя мама — справжній світоч сучасної психотерапії. Вона рятує дитячі душі. А пан Марк — видатний діяч урбаністики та архітектурної думки. Наше тимчасове співжиття в цій мансарді є справжньою синергією інтелекту, творчості та домашнього затишку. Кожен вечір ми проводимо за філософськими дискусіями та читанням класики.

​Катя відвернулася до кухонного гарнітура, судорожно вкусивши себе за кулак, щоб не розреготатися на весь голос. Її плечі дрібно тремтіли. Вона кинула погляд на Марка — той стояв біля кавомашини, закусивши губу з такою силою, що вона майже побіліла, а його великі кулаки були глибоко заховані в кишені джинсів, щоб не видати трясучку від сміху.

​Пані Валентина застигла з ручкою над чистим бланком акту обстеження.

— Синергією, кажеш?.. — перепитала вона, переводячи погляд з чотирнадцятирічної «гімназистки» на кривобокий яблучний пиріг, який усе ще стояв на столі, і на Марка, який терміново зробив максимально серйозне обличчя і кивнув.

— Саме так, — Марк кашлянув, намагаючись надати своєму басу якомога більше солідності. — Ми намагаємося підтримувати всебічний розвиток Маї. Творче середовище, знаєте, іноді виглядає хаотично, але...

​— Я бачу, яке воно, — пані Валентина нарешті опустила руку з ручкою і випрямилася. Суворий вираз її обличчя раптом пом’якшав, а в куточках очей залягли дрібні зморшки. Вона ледь помітно, але цілком щиро посміхнулася. — Знаєте що, молода леді? Я працюю в органах опіки вже тридцять років. Я бачила будинки з золотими унітазами, де діти плачуть від самотності, і бачила обшарпані комуналки, де панує абсолютна любов. Твій «світоч психотерапії» та «діяч урбаністики» можуть видихнути. Борошно на підлозі я помітила, але й те, як ти захищаєш маму — теж.

​Катя нарешті змогла нормально вдихнути. Вона підійшла до столу, м’яко поклавши руку Маї на плече. Дівчинка одразу ж розслабила свою неприродно рівну спину і ледь помітно підмігнула мамі.

​— Сідайте, будь ласка, Валентино Миколаївно, — вже спокійніше запросила Катя. — Чай справді свіжий. І пиріг... ми дуже старалися, коли його пекли.

​Наступні пів години пройшли у дивовижно спокійній атмосфері. Інспекторка швидко заповнила необхідні бланки, задала кілька стандартних питань про навчання Маї та її самопочуття. Дівчинка відповідала вже без зайвого пафосу, але чітко й доросло, показуючи на планшеті свої нові ескізи роботів-прибиральників.