Розділ 24. Партизанський загін на Оболоні

Майстерня Марка на Оболоні зустріла їх специфічним запахом: сумішшю дорогої кави, свіжої типографської фарби від великих креслень та ледь помітного аромату парфумів самого господаря. Це була велика мансардна квартира, де замість затишних шпалер і фіранок стіни прикрашали стелажі зі зразками дерева, металу та якимись незрозумілими деталями.

​Катя переступила поріг і мимоволі зупинилася, стискаючи в руках пакет із речами. Після її вилизаної, майже стерильної квартири, де кожна ваза стояла на своєму місці, цей простір здавався хаотичним. Але в ньому було життя. Справжнє, не причесане під лінійку.

​— Ну, ласкаво просимо до мого берлога, — Марк зачинив за ними масивні двері, і звук замка, що клацнув, відлунив у Каті в грудях якимось дивним полегшенням. Він забрав у неї пакет і кинув його на великий шкіряний диван, який, здавалося, бачив кращі часи. — Тут трохи безлад, але я не чекав у гості двох прекрасних дам.

​Мая, яка до цього моменту мовчки йшла позаду, нарешті скинула свій величезний рюкзак просто на підлогу. Вона зняла свої незмінні навушники, залишивши їх висіти на шиї, і критичним поглядом обвела кімнату. Її тринадцятирічний максималізм вимагав негайної оцінки.

​— Безлад? — Мая підійшла до столу, на якому стосами лежали сувої паперу, якісь залізяки та три порожні чашки з-під еспресо. — Марку, це не безлад. Це називається «комплексна катастрофа». Ти тут що, відбивався від набігу кочівників?

​Марк засміявся, анітрохи не образившись на таку зухвалість. Він підійшов до дівчинки й легенько клацнув її по носі.

— Це називається творчий процес, дрібна. До речі, на тому дивані з кресленнями тобі доведеться спати. Якщо, звісно, ти не боїшся, що вночі тебе вкусить якийсь блукаючий геній.

​— Я сама кого хочеш вкушу, — буркнула Мая, але куточки її губ сіпнулися вгору. Вона застрибнула на диван, підібгавши під себе ноги, і миттєво витягла телефон. — Тут хоч вайфай нормальний є? Бо мені треба ескіз літака доукомплектувати, а мобільний інтернет на Оболоні сьогодні просто вмер.

​— Вайфай літає, пароль на холодильнику, — відповів Марк і повернувся до Каті.

​Вона все ще стояла посеред кімнати, тримаючи в руках той самий конверт, який їм передав Ігор. Її пальці побеліли від напруги. Вся ця підліткова балаканина та жарти Марка проходили повз неї, як крізь туман. Всередині все ще лунали слова: «Позбавлення батьківських прав».

​Марк підійшов ближче. Без зайвих слів він обережно забрав конверт із її рук і поклав його на верхню полицю стелажа — так, щоб Мая не бачила. Потім він узяв Катю за плечі. Його долоні були великими, важкими і неймовірно гарячими.

​— Катю, подивися на мене, — тихо, але вимагаюче промовив він.

​Вона підняла очі. У напівтемряві мансарди його погляд здавався майже чорним, позбавленим будь-якого натяку на сумнів.

​— Ми не будемо читати це зараз, — сказав він, великим пальцем ніжно проводячи по її щоці, стираючи невидиму сльозу. — Зараз ми будемо їсти. Я знайшов у холодильнику якісь сосиски, твердий сир і вчорашній хліб. Я зроблю гарячі бутерброди. Ти вмієш їсти гарячі бутерброди вночі, Катерино Олександрівно, чи твій диплом психолога це забороняє?

​Катя глибоко вдихнула, відчуваючи, як від його тепла всередині починає танути крига.

— Диплом дозволяє. Особливо, якщо там багато сиру.

​— Буде багато, — пообіцяв він.

​Він нахилився і поцілував її. Це не був палкий поцілунок пристрасті, який спалив їх учора. Це було щось інше — глибоке, заземлююче, ніби він ділився з нею своєю впевненістю, забираючи її біль собі. Катя заплющила очі, повністю розчиняючись у цьому моменті, відчуваючи, як його губи м’яко рухаються по її губах.

​— Кхм-кхм, — пролунало з дивана.

​Вони синхронно відсторонилися. Мая сиділа, підперши підборіддя рукою, і скептично дивилася на них поверх екрана телефона.

​— Ну, якщо мій батьківський комітет вирішив влаштувати тут романтичне гніздечко, то знайте: я все бачу, — заявила вона з абсолютно серйозним виразом обличчя. — І взагалі, Марку, твій авторитет суворого чоловіка зараз сильно страждає від того, що ти обіцяєш сосиски з сиром, але все ще стоїш і цілуєш мою маму. Я, між іншим, росту, мені потрібен білок для мозку. І дивіться мені, не змажте поцілунками мій новий ескіз, він лежить десь під твоїми паперами.

​Катя спалахнула, ховаючи обличчя на грудях Марка, а той лише тихо розсміявся, міцніше притискаючи її до себе.

​— Отримав догану від молодого покоління, — пробурмотів він, цілуючи Катю у маківку. — Іду на кухню. А ви розбирайтеся з диваном.

​Мая провела його поглядом, а потім подивилася на маму. Підлітковий сарказм на мить зник, і в її очах з’явилася та сама дитяча, чиста турбота.

​— Мам, все буде нормально, правда? — тихо запитала вона. — Я чула, що той дядько сказав. Про суд.

​Катя підійшла до дивана і сіла поруч, обіймаючи доньку за плечі. Мая спочатку за звичкою напружилася, намагаючись здаватися дорослою, але потім розслабилася і притулилася головою до її плеча.

​— Все буде добре, Маю, — твердо сказала Катя, дивлячись на кухню, де Марк уже гримів пательнею. — Тепер ми не самі. Нас троє, а це вже справжня армія.

З кухні потягнуло апетитним, трохи підсмаженим запахом хліба. Марк хазяйнував там із таким виглядом, наче все життя тільки те й робив, що готував нічні перекуси для втомленої жінки та тринадцятирічного підлітка з характером.

​Мая покрутилася на дивані, намагаючись вмоститися зручніше серед сувоїв ватману, які Марк так і не спромігся прибрати.

— Слухай, мам, — вона знизила голос до змовницького шепоту, косячись на відкриті кухонні двері. — Твій Марк, звісно, нічого такий. Ну, для дорослого. Але скажи йому, щоб він не називав мене «дрібною». Мені взагалі-то тринадцять, і в мене зріст уже майже як у тебе.

​— Сама йому це скажи, — Катя всміхнулася, вперше за вечір відчуваючи, як відпускає залізний затиск у грудях. — Ти ж у нас самостійна.

​— І скажу, — Мая гордо струснула головою, але тут же замовкла, бо в кімнату увійшов Марк.