Розділ 23. Тіні на порозі

Вечір у квартирі Олени дихав тим особливим затишком, який буває лише там, де панує творчий безлад. Коли Катя та Марк переступили поріг, Мая навіть не підвела голови від свого планшета. Вона сиділа на дивані, підібгавши під себе ноги, у своїх вічних безрозмірних навушниках. Тільки ледь помітний рух брів видав, що вона помітила їхній прихід.

​— Маю, ми прийшли, — м’яко сказала Катя.

​Дівчинка повільно зняла навушники, залишивши їх висіти на шиї. У її тринадцять років погляд уже став дорослим, трохи скептичним, а підліткова незграбність поєднувалася з якоюсь особливою внутрішньою силою.

​— Я помітила. Ви запізнилися на двадцять хвилин, — вона нарешті подивилася на них. — Тьотя Олена намагалася переконати мене, що ви рятуєте світ, але я схиляюся до версії про затори або довгі розмови за кавою.

​Марк усміхнувся і підійшов ближче, кивнувши на екран планшета.

— Або ми просто боролися з паперовими драконами в кабінетах. До речі, непоганий скетч. Це новий персонаж?

​Мая закрила програму швидким рухом пальців, але в її очах на мить промайнув вогник зацікавленості.

— Це просто начерк. Нічого особливого.

​Поки Марк намагався розговорити Маю про її малюнки, Катя відійшла на кухню до Олени. Подруга виглядала втомленою.

​— Вона все розуміє, Кать, — тихо промовила Олена, наливаючи чай. — Ти думаєш, що вона в навушниках і нічого не чує, але Мая сьогодні пів дня моніторила новини. Вона знає про перевірку в центрі. Тобі не вдасться довго тримати її в інформаційному вакуумі.

​Катя кивнула. Вона знала, що її донька виросла швидше, ніж їй того хотілося б. У тринадцять Мая вже була не просто дитиною, а людиною, яка відчувала фальш за версту.

​Коли вони нарешті попрощалися і вийшли на вулицю, вечірній Київ уже повністю занурився в сині сутінки. Мая йшла трохи осторонь, тримаючи руки в кишенях толстовки. Вона більше не потребувала того, щоб її тримали за руку, але Катя відчувала, як дівчинка ловить кожен їхній із Марком жест.

​— Мам, — раптом сказала Мая, не дивлячись на неї. — Той тип, Андрій... він знову щось задумав? Я бачила його машину біля школи сьогодні.

​Катя відчула, як по спині пробіг холодок. Вона переглянулася з Марком. Той миттєво зібрався, його розслаблена хода змінилася напруженою уважністю.

​— Ти впевнена, що це була його машина? — запитав Марк.

​— Чорний позашляховик з тими самими номерами? Важко помилитися, — буркнула Мая. — Він не підходив, просто стояв на парковці. Це він прислав тих людей до тебе в «Простір»?

​Катя зітхнула, розуміючи, що приховувати правду більше немає сенсу.

— Так, сонечко. Він намагається тиснути. Але ми зі Степаном контролюємо ситуацію. Тобі не варто про це хвилюватися.

​— Мені тринадцять, а не п’ять, — різко відрізала Мая. — Не треба робити з мене немовля. Якщо він загрожує нам, я маю знати.

​Марк зробив крок ближче до дівчинки, але не намагався обійняти її — він поважав її особистий простір.

— Ти права, Маю. Це не твоя битва, але ти в ній — головна причина, чому твоя мама бореться. І я теж. Андрій грає брудно, але ми знаємо правила його гри.

​Вони підійшли до свого під’їзду. У тіні дерев біля входу стояв чоловік. Катя мимоволі напружилася, але Марк одразу впізнав силует. Це був Ігор, молодший брат Андрія. Він виглядав розгубленим і зовсім не вписувався в образ родини Соколовських.

​— Катю, Марку... — він зробив крок на світло ліхтаря. В руках Ігор тримав цупкий конверт. — Я не мав приходити, але... це переходить усі межі.

​Мая примружилася, розглядаючи незнайомця. Вона не відійшла назад, навпаки — стала поруч із мамою, ніби готова була її захищати.

​— Що це, Ігоре? — голос Марка був низьким і загрозливим.

​— Копії запитів Андрія до опікунської ради, — прошепотів Ігор, простягаючи конверт. — Він хоче використати твою роботу з дітьми з ПТСР проти тебе. Каже, що ти психологічно нестабільна через «токсичне середовище» і що Маї загрожує небезпека поруч із тобою. Він збирає документи на позбавлення тебе батьківських прав, Катю.

​Повітря навколо ніби викачали насосом. Катя відчула, як у неї підкошуються ноги. Вона могла витримати перевірки, суди за нерухомість, фінансовий тиск, але це...

​Мая, яка почула кожне слово, раптом виступила вперед. Її обличчя було блідим, а очі палали такою люттю, якої Катя ще ніколи в неї не бачила.

— Передай йому, — голос дівчинки тремтів, але був чітким, — що я піду в будь-який суд і скажу всім, хто він такий. Я не річ, яку можна забрати.

​Марк забрав конверт і поклав руку на плече Маї. Цього разу вона не відсторонилася.

— Дякую, Ігоре. Йди, поки він не помітив твоєї відсутності.

​Коли брат Андрія зник у темряві, Марк повернувся до Каті. Вона стояла нерухомо, дивлячись у порожнечу.

— Ми не дамо йому цього зробити, — твердо сказав він. Його очі світилися холодною, розважливою рішучістю. — Катю, подивися на мене. Це — його останній патрон. Він вистрілив ним, бо в нього більше нічого не залишилося.

​Катя підняла очі на Марка, потім на доньку.

— Збирайте речі, — промовила вона голосом, у якому не залишилося жодного сумніву. — Ми не будемо ночувати тут. Маю, бери найнеобхідніше. Марку, дзвони Степану. Якщо він хоче війни за Маю, він отримає таку відповідь, від якої не оговтається ніколи.

​Вони увійшли в ліфт. Дзеркало відобразило трьох людей, які стали одним цілим перед лицем спільної біди. Мая більше не ховалася за навушниками — вона стояла рівно, поруч із Марком.