Розділ 20. Коли маски знято

Ранок вівторка не був схожий на поле битви. Навпаки, він видався напрочуд буденним: на плиті шипіла яєчня, Мая звично бурчала на занадто яскраві сонячні промені, а Марк ніяк не міг знайти свою зарядку до ноутбука. Але в цій побутовій суєті відчувалася нова, майже відчутна на дотик щільність повітря. Вони більше не вдавали, що нічого не відбувається.

​— Я зібрав твої речі в один пакет, Маю, — сказав Марк, кидаючи рюкзак на диван. — Сьогодні після школи за тобою заїде Олена. Поживеш у неї пару днів. Це не обговорюється.

​Мая зупинилася з ложкою в роті, переводячи погляд з батька на Катю. Вона вже не намагалася жартувати. Підліткова безтурботність зникла, поступившись місцем серйозності, яка робила її неймовірно схожою на Марка.

​— Він знову щось прислав? — тихо запитала вона.

​Катя підійшла до неї й поклала руку на плече.

— Ні, сонечко. Ми просто хочемо, щоб у нас був розв'язаний руки. Треба розібратися з паперами в центрі, а в Олени тобі буде спокійніше. Обіцяю, це ненадовго.

​Дівчинка зітхнула, але сперечатися не стала. Вона лише міцно обняла Катю — так міцно, що в тієї на мить перехопило подих. Це було мовчазне визнання: тепер вони одна сім'я, і небезпека в них теж спільна.

​До «Простору» вони під’їхали о дев’ятій. Чорного автомобіля Андрія ніде не було видно. Замість робітників біля входу стояв молодий чоловік у темній куртці з написом «Охорона». Побачивши Марка, він коротко кивнув.

​— Все спокійно, пане Марку. Ніхто не підходив.

​Всередині центру пахнуло сухоцвітами та свіжою кавою — запахом, який Катя плекала тут щодня. Вона зайшла у свій кабінет, і вперше за тиждень у неї не виникло бажання одразу перевірити, чи зачинені вікна.

​Марк, як і обіцяв, влаштувався в невеликому залі очікування. Він розклав свій ноутбук на низькому столику, поруч із дитячими розмальовками, і виглядав там дивно недоречно — великий, зосереджений чоловік серед м’яких іграшок і пастельних кольорів стін.

​— Ти справді збираєшся тут сидіти весь день? — Катя зупинилася у дверях, спостерігаючи, як він хмуриться в екран.

​— У мене здача проекту через три дні, Катю. Мені все одно де працювати. А тут кава безкоштовна, — він підняв очі й усміхнувся. — Іди працюй. Я нікуди не піду.

​Перші два клієнти пройшли спокійно. Робота затягувала, і Катя нарешті змогла вийти з режиму «виживання» в режим «допомоги». Але близько дванадцятої двері центру відчинилися, і вона почула голоси в коридорі. Не крики, не погрози — просто спокійний, добре знайомий голос Андрія.

​Вона миттєво вийшла з кабінету.

​Андрій стояв у холі, тримаючи в руках теку. Поруч із ним був його незмінний помічник. Марк уже встиг підвестися. Він не кидався з кулаками, але стояв так, що перекривав шлях до кабінетів.

​— Я прийшов не до тебе, Марку, — кинув Андрій, навіть не дивлячись на нього. Його погляд був прикутий до Каті. — Катерино, я приніс угоду про врегулювання. Без судів. Без поліції.

​— Ти запізнився, Андрію, — Катя склала руки на грудях. — Запис твоїх учорашніх погроз уже в Степана. Ти більше не в тому стані, щоб пропонувати угоди.

​Обличчя Андрія на мить здригнулося. Маска «успішного мецената» почала тріщати.

— Ти справді думаєш, що цей запис щось змінить? Я просто сказав, що турбуюсь про безпеку будівлі. Твої юристи можуть малювати що завгодно, але в реальному світі...

​— В реальному світі ти став переслідувачем, — перебив його Марк. Голос його був тихим, але в цій тиші відчувалася така сила, що помічник Андрія мимоволі відступив на крок. — Ти дзвонив моїй доньці. Ти погрожував жінці, яку я кохаю. І ти зробив це на моїй території.

​Андрій нарешті подивився на Марка. У його очах спалахнула зневага, змішана з гнівом.

— Твоїй території? Ти хто такий? Випадковий пасажир у її житті. Вона повернеться до мене, як тільки їй набридне грати в бідну, але горду.

​— Вийди звідси, — Катя зробила крок вперед, стаючи поруч із Марком. — Прямо зараз. Або я натисну тривожну кнопку, і цього разу ми не будемо чекати «п'ять хвилин». Охорона на вулиці має чіткі інструкції.

​Андрій подивився на неї так, ніби вперше бачив. Він звик, що Катя — це пластилін, з якого можна ліпити що завгодно. Він не впізнавав цю жінку з прямою спиною та крижаним поглядом.

​— Ти про це пошкодуєш, Катю, — процідив він, кидаючи теку на стіл для журналів. — Ти руйнуєш усе, що я для тебе зробив.

​— Ти нічого для мене не робив, Андрію. Ти робив це для свого его, — відповіла вона. — А тепер йди.

​Коли двері за ним зачинилися, у центрі запала мертва тиша. Катя відчула, як у неї підкошуються ноги. Вона вхопилася за край столу, намагаючись вгамувати дрож.

​Марк миттєво опинився поруч. Він обняв її за плечі, притискаючи до себе.

— Все добре. Ти була неймовірна. Ти бачила його обличчя? Він боїться, Катю. Вперше в житті він справді злякався.

​— Мені здалося, що я зараз знепритомнію, — зізналася вона, ховаючи обличчя на його грудях. — Марку, він не зупиниться. Він сказав, що я пошкодую.

​— Нехай каже, — Марк гладив її по волоссях. — Поки він говорить, він нічого не робить. А Степан уже готує прес-реліз. Завтра про «методи роботи Соколовського» дізнаються всі його партнери. Ми вибили в нього ґрунт з-під ніг.

​Вони стояли посеред маленького залу очікування, оточені дитячими малюнками та іграшками. Зовні все виглядало спокійно, але обидва знали: це була лише перша серйозна сутичка без масок. Андрій нарешті побачив, що Катя — це не власність, а Марк — не просто «тимчасова перепона».

​— Хочеш кави? — запитав Марк через хвилину, відступаючи на крок, але не відпускаючи її рук.

​— Хочу, — посміхнулася Катя крізь сльози. — І хочу, щоб цей день нарешті закінчився.

​— Він закінчиться. І ми поїдемо до Олени, заберемо Маю і підемо в кіно. На якийсь тупий бойовик, де добро перемагає зло з першого удару. Нам зараз це потрібно.

​Вони засміялися, і цей сміх став тим самим цілющим клеєм, який латав дірки в їхньому розбитому за ранок спокої. Вони ще не знали, що завтрашні газети справді вибухнуть скандалом, але зараз це було неважливо. Важливо було лише те, що в цій кімнаті, серед іграшок і розмальовок, вони були разом.