Розділ 19. Тиша після шторму

Дорога до Степана здавалася нескінченною. Марк вів машину мовчки, але його профіль був гострим, як у птаха, що готується до нападу. Він не вмикав музику, не перевіряв телефон — лише міцно стискав кермо так, що кісточки пальців побіліли. Катя сиділа поруч, загорнувшись у власну куртку, хоча в салоні було тепло. Її все ще дрібно трясло, але це був уже не той паралізуючий страх, що вранці, а швидше нервова розрядка.

​— Ти мовчиш, — нарешті тихо промовила вона, дивлячись на те, як київські вулиці миготять за склом. — Сварися вже, Марку. Не мовчи. Це гірше за крик.

​Він на мить відірвав погляд від дороги, швидко глянув на неї, і в його очах Катя побачила таку суміш болю й полегшення, що їй стало соромно за свою втечу.

​— Я не злюся на тебе, Катю. Я злюся на себе за те, що не зміг дати тобі відчуття безпеки, — він зітхнув, і його плечі нарешті трохи опустилися. — Але якщо ти ще раз вирішиш пограти в самосьійну героїню… я просто замкну тебе в квартирі, викину ключі в Дніпро і буду годувати тебе через шпарину для листів. Ти мене зрозуміла?

​Він спробував посміхнутися, але посмішка вийшла кривою. Катя простягнула руку й накрила його долоню своєю.

— Зрозуміла. Я просто... я звикла, що від Андрія треба захищатися самотужки. Це як м'язова пам'ять. Коли бачиш небезпеку — закриваєш собою тих, хто дорогий.

​— Тепер ми закриваємо одне одного, — відрізав Марк. — По черзі або разом.

​Степан зустрів їх у своєму офісі, який тепер здавався Каті єдиним справжнім острівцем закону в цьому божевіллі. Він не став читати моралі. Вислухавши розповідь про ранкову зустріч, адвокат лише підняв брову й записав щось у блокноті.

​— Знаєш, Марку, — сказав Степан, відкладаючи ручку. — Твій метод з лацканами піджака, звісно, ефектний, але юридично він нам не допоміг. А от те, що Катерина залишила виклик активним і ми маємо аудіозапис його погроз про «жертви серед дітей» і «пошкодження стін» — це золото. Це чистий кримінал, стрічки новин і вовчий квиток для його бізнесу.

​Марк здивовано подивився на Катю.

— Ти записала це?

​— Я просто натиснула кнопку, — вона знизала плечима. — Я хотіла, щоб ти чув, що відбувається. Я не думала про докази.

​— Інтуїція жінки, яка бореться за своє, працює краще за будь-який детектор брехні, — Степан схвально кивнув. — Зараз ми зробимо так: я подаю заяву про шантаж і погрози. Завтра зранку під центром буде стояти не приватна охорона, яку він може купити, а державна служба охорони. І жоден його робітник не підійде ближче, ніж на гарматний постріл.

​Коли вони вийшли від юриста, небо вже почало забарвлюватися в ніжні відтінки рожевого та фіолетового. Весняний вечір був настільки спокійним, що ранкові події здавалися страшним сном.

​— Поїхали за Маєю? — запитав Марк, відкриваючи Каті дверцята. — Моя сестра каже, що вони вже з'їли весь запас цукерок у хаті й тепер взялися за перегляд якихось жахливих серіалів.

​Сестра Марка, Олена, жила в невеликій квартирі на Оболоні. Коли вони зайшли, Мая кинулася до них, як маленький вихор.

— Ну ви де були?! — вона обняла спочатку Катю, потім батька. — Тітка Олена каже, що у вас там «термінові справи», але я ж не дурна. Це через того типа з телефону, так?

​Марк глянув на Катю, потім на доньку. Він присів перед Маєю на коліна, взявши її за руки.

— Послухай мене. Так, були проблеми. Але ми їх вирішили. Тепер у нас буде охорона біля Катіної роботи, і все буде добре. Ти просто обіцяй мені, що не будеш відповідати на дзвінки з незнайомих номерів. Домовилися?

​Мая серйозно кивнула.

— Я його заблокувала ще вчора. Він якийсь неприємний. Тату, а ми сьогодні будемо разом вечеряти? По-справжньому?

​— По-справжньому, — посміхнувся Марк. — Замовляємо все, що захочеш.

​Пізно ввечері, коли Мая нарешті заснула, Катя і Марк сиділи на балконі. Місто шуміло десь далеко під ними, вогні машин нагадували нескінченні золоті нитки. Катя відчувала неймовірну легкість — ніби вона роками носила на плечах важкий залізний панцир, який нарешті розбився.

​— Ти сьогодні був таким... — вона завагалася, підбираючи слово.

​— Яким? Грубим? — Марк підійшов ближче, обіймаючи її за талію.

​— Ні. Справжнім. Я вперше побачила, як ти захищаєш те, що тобі дороге. І я не про майно, Марку.

​Він повернув її до себе. У світлі вуличних ліхтарів його обличчя здавалося спокійним, але погляд був глибоким і гарячим.

— Ти — це не те, що мені належить, Катю. Ти — це та частина мене, яку я шукав усе життя, сам того не знаючи. І якщо хтось спробує знову завдати тобі болю... я не буду архітектором. Я не буду ввічливою людиною. Я просто буду чоловіком, який захищає свою жінку.

​Він поцілував її. Це був довгий, тягучий поцілунок, у якому не було тривоги, лише обіцянка. Катя відчула, як її пальці занурюються в його волосся, як серце починає битися в унісон із його серцем. У цю хвилину вона зрозуміла: Андрій програв не в кабінеті юриста і не на вулиці біля центру. Він програв у ту мить, коли вона перестала боятися його тіні в присутності цього чоловіка.

​— Знаєш, — прошепотіла вона йому в губи. — Завтра я хочу піти в центр і просто працювати. Без страху.

​— Так і буде, — пообіцяв Марк. — Я сам тебе завезу. І заберу. А потім ми купимо той великий стіл, про який ти казала. Бо нам справді потрібно більше місця для наших спільних планів.

​Марк не відпускав її. Він притягнув її ближче, і Катя відчула, як напруга, що тримала її хребет залізним прутом останні два дні, нарешті остаточно розчиняється в його теплі. Він пахнув кавою та зовсім трохи — тим самим шкіряним салоном свого авто, який став для неї символом безпечного місця.

​— Ти знову замислилася, — тихо зауважив він, торкаючись губами її скроні.

​— Просто думаю, як дивно влаштоване життя, — Катя підняла голову, заглядаючи йому в очі. — Ми стільки сил витрачаємо на те, щоб побудувати навколо себе паркани, а потім приходить одна людина і просто відчиняє хвіртку. І ти розумієш, що за парканом не страшно. Там просто... інший світ.