Розділ 18. Тісна клітка свободи

​Ранок після грози зустрів Київ незвичною свіжістю. Повітря було настільки чистим, що здавалося, ніби місто нарешті змило з себе весь бруд попередніх тижнів. Але всередині квартири панувала зовсім інша атмосфера. Сніданок пройшов у напруженому мовчанні, яке переривалося лише дзвоном виделок об тарілки.

​Марк наполіг на тому, щоб особисто відвезти Катю в центр. Він не коментував свої дії, просто мовчки взяв ключі від машини і встав біля дверей, чекаючи, поки вона збереться.

​— Я не можу жити під скляним ковпаком, Марку, — сказала Катя, коли вони спускалися в ліфті. — Це заважає мені працювати. Я дивлюся на клієнтів і думаю не про їхні проблеми, а про те, чи не стоїть хтось під вікном.

​Марк зітхнув і міцніше перехопив її сумку.

— Це лише на кілька днів. Поки Степан не запустить юридичну машину. Просто дай мені бути впевненим, що ти за зачиненими дверима.

​Біля входу в «Простір» було неочікувано людно. Двоє чоловіків у робочих комбінезонах щось вимірювали біля фасаду, а поруч стояв чоловік у дорогому сірому костюмі з планшетом у руках. Катя відчула, як серце підстрибнуло до самого горла.

​— Хто це? — різко запитав Марк, виходячи з машини раніше за неї.

​— Доброго ранку, — чоловік у сірому підняв голову. Його посмішка була професійно-холодною. — Ми з компанії «Соколовський Холдинг». Оглядаємо об'єкт перед плановою реконструкцією комунікацій. Ось дозвіл на зовнішні роботи.

​Марк вирвав папірець із його рук. Катя підійшла ближче, відчуваючи, як тремтять коліна. Це було не просто попередження. Андрій почав фізично обмежувати її територію.

​— Яка реконструкція? — голос Каті пролунав тонко, але впевнено. — Я орендар і власник ліцензії на діяльність у цьому приміщенні. Ви не маєте права проводити роботи без мого погодження.

​— О, пані Катерино, — чоловік схилив голову. — Ми діємо за вказівкою власника будівлі. Згідно з документами, дочірня компанія «Соколовського» ініціювала капітальний ремонт зовнішніх мереж. Це питання безпеки. Можливо, доведеться на кілька днів перекрити вхід.

​— Спробуйте тільки, — Марк зробив крок вперед, і чоловік у сірому мимоволі відступив. — Якщо хоч одна цеглина впаде біля цих дверей, ви будете спілкуватися з поліцією швидше, ніж встигнете натиснути «зберегти» на своєму планшеті.

​Марк розвернувся до Каті й м'яко штовхнув її в бік входу.

— Заходь всередину. Закрийся. Я зараз наберу Степана.

​Цілий день пройшов як у тумані. Катя намагалася проводити консультації, але звуки перфоратора за вікном і постійні розмови робітників під вікнами руйнували ту тендітну атмосферу довіри, яку вона вибудовувала місяцями. Один із її пацієнтів, підліток із важкою формою тривожності, злякався шуму і закрився в собі. Для Каті це стало останньою краплею.

​Близько п’ятої вечора, коли робочі почали згортатися, Марк зайшов до неї в кабінет. Він виглядав виснаженим.

​— Степан подав скаргу на незаконне перешкоджання діяльності, — сказав він, сідаючи в крісло навпроти. — Але вони хитрі. Вони оформили це як «аварійні роботи». Це може тягнутися тижнями.

​Катя підійшла до нього і просто сіла на підлокітник крісла. Вона поклала руку йому на шию, відчуваючи, наскільки напружені його м’язи.

— Він хоче вижити мене звідси фізично. Він знає, що я не можу працювати в такому шумі.

​— Я знаю, — Марк закрив очі й притулився лобом до її плеча. — Вибач, що я не можу просто взяти й припинити це прямо зараз. Я звик вирішувати проблеми силовими методами, але тут я зв’язаний по руках і ногах законом.

​— Твоя підтримка — це вже рішення, — прошепотіла вона. — Марку, я хочу додому. Мені здається, що стіни цього кабінету почали на мене тиснути.

​Вечір вдома приніс невелику розрядку. Мая замовила піцу, і вони всі троє вмостилися на дивані перед телевізором, намагаючись не обговорювати події дня. Але коли Мая пішла спати, Катя відчула, що напруга між нею та Марком нікуди не зникла. Вона просто змінила форму.

​Марк стояв на балконі, дивлячись на місто. Катя вийшла до нього, накинувши на плечі плед.

​— Ти знову там, — сказала вона, обіймаючи його ззаду. — В планах помсти?

​Марк повільно повернувся. Його погляд був важким.

— Я думаю про те, як швидко ми звикаємо до хорошого. Ще місяць тому я був один у своїй майстерні й думав, що моє життя — це лише креслення і бетон. А тепер я дивлюся на тебе і розумію, що якщо з тобою щось станеться, я просто розсиплюся. І цей страх робить мене слабким, Катю. Він змушує мене робити помилки.

​— Це не слабкість, — вона взяла його за руки. Його пальці були холодними від нічного повітря. — Це і є те саме життя. Андрій боїться любові, бо вона не піддається контролю. А ми — ні. Ми просто вчимося з цим жити.

​Він притягнув її до себе, ховаючи обличчя в пледі.

— Я хочу тебе захистити, але іноді мені здається, що я сам стаю твоєю в'язницею. Всі ці «не виходь», «чекай мене», «зачини двері»... Я не хочу бути для тебе таким же контролером, як він.

​Катя відсторонилася і подивилася йому прямо в очі. У напівтемряві балкона його обличчя здавалося дуже втомленим.

— Ти ніколи не станеш ним. Знаєш чому? Бо він хоче володіти мною, щоб відчувати себе сильним. А ти хочеш бути поруч, щоб я відчувала себе в безпеці. Різниця в намірах, Марку. І я її відчуваю кожною клітиною.

​Вона поцілувала його — повільно, терпко, зі смаком того самого вина, яке вони пили за вечерею. Це не був поцілунок пристрасті, це була клятва.

​— Обіцяй мені одну річ, — сказав Марк, відриваючись від її губ. — Що б не сталося завтра, ти не будеш намагатися вирішити це сама. Навіть якщо тобі здасться, що це найшвидший шлях.

​— Обіцяю, — відповіла вона, хоча телефон у її кишені знову вібрував.

​Вона знала, що це він. Андрій не чекав «три дні». Він почав наступ раніше.

​Коли Марк пішов у душ, Катя нарешті витягла телефон.

«Твій архітектор занадто багато на себе бере. Завтра о дев’ятій я буду біля твого центру. Будь одна, або робітники випадково "помиляться" і пошкодять несучу стіну. Ти ж не хочеш жертв серед дітей?»