Розділ 17. Смак попелу на світанку

Ніч була важкою. Катя спала уривками, постійно здригаючись від звуків за вікном. Кожен шурхіт гілки об скло або гуркіт далекого авто здавався їй кроками Андрія. Марк спав поруч, важко і непохитно, як людина, що звикла до фізичної втоми, але його рука навіть уві сні міцно тримала її за пальці, ніби боячись, що вона розчиниться в нічній пітьмі.

​Коли перші промені сонця розрізали кімнату на нерівні смуги, Катя вже була на ногах. Вона стояла на кухні, дивлячись, як закипає чайник. На стільниці все ще лежали крихти від вчорашньої вечері — свідчення того самого «хаосу», який Марк дозволив собі, щоб її розважити.

​— Ти знову не спиш, — голос Марка був низьким і хрипким.

​Він стояв у дверях, заспаний, із червоними слідами від подушки на щоці, але в його погляді миттєво з’явилася та сама зосередженість, яка робила його старшим і надійнішим.

​— Не можу, Марку. У мене таке відчуття, ніби я чекаю на вибух, — вона повернулася до нього, обхопивши себе руками. — Це повідомлення... воно не дає мені спокою.

​Марк підійшов і мовчки забрав у неї з рук горнятко, яке вона стискала занадто міцно.

— Ти видалила його, так? Я бачив по твоєму обличчю ввечері, що щось не так.

​— Я не хотіла, щоб ти знову лютував. Тобі і так вистачає проблем на роботі.

​— Катю, ми ж домовилися. Жодних секретів, — він зітхнув, ставлячи горнятко на стіл. — Я не буду лютувати. Я просто хочу знати, з чим ми маємо справу. Він написав, що юрист не допоможе? Ну, це його стиль. Психологічна атака перед наступом.

​Він притягнув її до себе, і Катя нарешті дозволила собі розслабитися, притулившись до його теплого тіла.

— Давай зробимо так, — сказав він у її маківку. — Сьогодні ти не йдеш у центр. Залишайся вдома, попрацюй дистанційно. Мая теж залишиться — я скажу їй, що вона прихворіла.

​— Марку, це вже параноя. Я не можу просто зачинитися і чекати.

​— Це не параноя, це обережність. Поки Степан не подасть зустрічний позов, ми не знаємо, на що він здатен. Дай мені один день, щоб усе владнати. Будь ласка.

​День минав повільно, наче густий мед. Мая, зрадівши неочікуваному вихідному, спочатку намагалася дізнатися правду, але, побачивши обличчя батьків, швидко втямила, що питання зайві. Вона зачинилася в кімнаті з музикою, а Катя намагалася зосередитися на звітах, сидячи за ноутбуком у вітальні.

​Марк поїхав на об’єкт, але телефонував щогодини. Кожен його дзвінок був як ковток кисню.

​Близько другої години дня у двері подзвонили. Катя здригнулася. Вона підійшла до вічка, затамувавши подих. На порозі стояв кур’єр із величезним кошиком білих лілій.

​— Катерино Соколовська? — запитав хлопець, коли вона привідкрила двері на ланцюжок. — Вам доставка.

​— Я нічого не замовляла. Від кого це?

​— Тут немає імені, тільки записка всередині.

​Катя взяла кошик, відчуваючи нудотно-солодкий аромат квітів, який миттєво заповнив коридор. Вона знала, що це за квіти. Андрій завжди дарував лілії, коли вони сварилися. Він казав, що їхня білизна символізує його «чисті наміри».

​Вона тремтячими руками дістала картку.

«Ці квіти живуть три дні. Рівно стільки в тебе залишилося до того, як "Простір" стане історією. Не змушуй мене бути жорстоким, Катю».

​Вона кинула картку на підлогу, ніби та була розпеченою. Їй хотілося винести цей кошик на смітник, розтрощити його, але вона просто стояла і дивилася на білі пелюстки, які здавалися їй саваном.

​— Мамо? Що там? — Мая вийшла з кімнати, зацікавлено дивлячись на квіти. — Ого, які гарні! Це від тата?

​— Ні, Маю. Це... помилка, — Катя швидко схопила записку. — Іди до себе, я зараз усе приберу.

​Вона винесла квіти на балкон і зачинила двері. Їй здавалося, що запах лілій все ще переслідує її, просочуючись крізь шпарини. Вона набрала Марка.

​— Він прислав квіти, Марку. І записку. Три дні. Він дає мені три дні.

​На іншому кінці дроту запала тиша. Катя чула лише його важке дихання.

— Я зараз буду, — нарешті відповів він. — Нікому не відчиняй.

​Марк прилетів через двадцять хвилин. Він не роздягався, просто пройшов на балкон, схопив кошик і, навіть не дивлячись на квіти, виніс їх із квартири. Катя чула, як він гучно грюкнув кришкою сміттєпроводу в під’їзді.

​Коли він повернувся, його очі горіли вогнем, який вона бачила лише раз — коли він захищав свій проект перед корумпованою комісією.

​— Він перейшов межу, — Марк підійшов до неї і взяв за плечі. Його руки тремтіли. — Він залякує тебе в твоєму ж домі. Це більше не юридична суперечка. Це особисте.

​— Марку, я боюся, — чесно зізналася вона, притискаючись до нього. — Я не за будівлю боюся. Я боюся того, на що він готовий піти, щоб довести свою силу. Він не зупиниться перед Маєю, перед тобою...

​— Подивися на мене, — він підняв її підборіддя. — Він нічого не зробить. Знаєш чому? Бо він боягуз. Він діє через кур’єрів і листи, бо боїться подивитися мені в очі. Сьогодні ввечері я сам поїду до нього.

​— Ні! — Катя вхопилася за його куртку. — Це саме те, чого він хоче! Він спровокує тебе на бійку, зафіксує це і використає проти нас у суді. Ти не можеш так підставлятися!

​— А що я маю робити? Дивитися, як ти блідне від кожного дзвінка?

​— Ми поїдемо до Степана. Зараз. І ми покажемо йому цю записку. Це шантаж і погрози. Ми змінимо тактику.

​Марк дивився на неї кілька секунд, намагаючись приборкати свій гнів. Потім він повільно видихнув і обняв її так міцно, що їй стало важко дихати.

— Ти неймовірна, знаєш? Я готовий рознести все навколо, а ти продовжуєш думати про тактику. Окей. Поїхали до Степана. Але Мая їде з нами. Я не залишу її тут саму ні на хвилину.

​Вечір застав їх в офісі адвоката. Степан виглядав занепокоєним, але в його очах з’явився той азарт, який буває у професіоналів, коли вони бачать помилку противника.

​— Ці квіти і записка — його найбільша помилка, — сказав він, роблячи копію з картки. — Це прямий доказ психологічного тиску. Катерино, у мене є знайомий у поліції, який займається випадками домашнього насильства та переслідування. Ми зафіксуємо це як сталкінг.