Розділ 16. Листи з минулого життя

Вечеря пройшла в дивному заціпенінні. Марк не відпускав її руки, і це відчуття його теплої, шорсткої долоні було єдиним, що утримувало Катю від паніки. Вони майже не торкнулися їжі. Вино в келихах здавалося занадто терпким, а розмови навколо — чужий сміх, дзвін приборів — долітали ніби крізь шар вати.

​Коли вони вийшли на вулицю, вечірній Київ дихнув на них сирою прохолодою. Марк мовчки пригорнув її до себе, ховаючи від вітру під своїм пальтом.

​— Тобі треба виспатися, — сказав він, коли вони сіли в машину. — Завтра вранці ми поїдемо до мого юриста. Він старий пес, який зуби з’їв на таких справах. Повір, Андрій просто блефує. Він намагається вибити в тебе землю з-під ніг, бо бачить, що ти більше не дивишся в його бік.

​— Я не боюся за себе, Марку, — Катя дивилася у вікно на миготіння ліхтарів. — Я боюся за тих дітей, які приходять у центр. Для них це — єдине місце, де їх не судять. Якщо він закриє «Простір», вони знову залишаться наодинці зі своїм пеклом.

​Марк нічого не відповів, лише міцніше стиснув кермо. Він знав, що зараз слова не допоможуть. Потрібна була дія.

​Вдома було тихо. Мая вже спала, залишивши на кухонному столі порожню чашку та записку: «Не будіть, у мене завтра контролька з алгебри. Ви найкращі». Катя мимоволі всміхнулася, прочитавши ці нерівні рядки. Ця дитина стала для неї чимось набагато більшим, ніж просто донькою чоловіка, якого вона кохає.

​Марк підійшов ззаду, обняв її за плечі й поцілував у потилицю.

— Іди в ліжко. Я зараз зроблю тобі трав’яний чай.

​Катя слухняно пішла в спальню. Вона роздягалася повільно, відчуваючи неймовірну втому в кожному м'язі. Коли вона лягла під ковдру, в кімнату зайшов Марк із великим горнятком, від якого пахло мелісою та медом.

​Він сів на край ліжка, дивлячись, як вона п’є. Його обличчя в напівтемряві здавалося висіченим із каменю, але погляд був сповнений такої ніжності, від якої в Каті стискалося горло.

​— Знаєш, — тихо промовила вона, ставлячи порожню чашку на тумбочку. — Коли я йшла від Андрія, я думала, що найважче вже позаду. Що свобода — це фініш. А з’ясувалося, що це тільки початок довгої дороги, де на кожному кроці стоять капкани.

​Марк ліг поруч, притягуючи її до себе. Катя поклала голову йому на груди, слухаючи, як спокійно і впевнено б’ється його серце.

​— Свобода — це не відсутність проблем, Катю, — відповів він, перебираючи її волосся. — Це можливість обирати, з ким ти будеш ці проблеми вирішувати. Ти більше не сама. Запам’ятай це. Навіть якщо завтра небо впаде в Дніпро, я буду стояти поруч і тримати його, поки ти не знайдеш вихід.

​Він почав цілувати її — спочатку в лоб, потім у повіки, в кінчик носа. Його губи були теплими, а дихання лоскотало шкіру. У цих дотиках не було тієї гострої, майже хворобливої пристрасті, що спалахнула вчора. Це було щось інше. Це було зцілення.

​Катя відчула, як напруга поступово виходить із неї. Вона почала відповідати на його поцілунки, занурюючись у цей вир відчуттів, де не було місця юристам, судовим позовам та Андрію. Тут були тільки вони. Його руки на її талії, її пальці в його густому волоссі. Це була мова тіла, якою вони говорили про те, що неможливо висловити словами: про підтримку, про вдячність, про те, що вони тепер — одне ціле.

​Ранок зустрів їх яскравим сонцем, яке безцеремонно вривалося крізь шпарини в шторах. Катя прокинулася першою. Вона лежала нерухомо, спостерігаючи за сплячим Марком. Уві сні він виглядав молодшим, зморшка між бровами розгладилася, а рука продовжувала по-власницькому лежати на її стегні.

​Вона обережно вибралася з ліжка, намагаючись не розбудити його. Їй потрібно було кілька хвилин наодинці зі своїми думками.

​У вітальні вона побачила свою сумку, з якої виглядав той самий конверт. Катя взяла його, збираючись прибрати в шухляду, але раптом помітила те, чого не побачила вчора в ресторані. Всередині конверта, за офіційним повідомленням, лежав невеликий клаптик паперу.

​Це був записка, написана рукою Андрія. Його почерк вона впізнала б із тисячі — гострі, нахилені вправо літери, що нагадували колючий дріт.

​«Катю, будівля — це дрібниці. Я можу її подарувати, а можу стерти на порох. Ти знаєш, що мені потрібно. Одна зустріч. Без твого архітектора. Просто розмова. І всі позови зникнуть. Подумай про дітей, якщо не хочеш думати про нас. А.»

​Катя відчула, як до горла підкотив клубок нудоти. Це був класичний шантаж. Андрій не хотів будівлі. Він хотів знову відчути владу. Хотів побачити її розгубленою, благаючою, залежною від його милості.

​— Що там? — голос Марка змусив її здригнутися.

​Він стояв у дверях спальні, скуйовджений, у самих лише боксерах, мружачись від світла. Він миттєво помітив папірець у її руках.

​Катя не стала нічого ховати. Вона мовчки протягнула йому записку. Марк прочитав її швидко. Його обличчя не змінилося, але вона побачила, як на його шиї здулася жила.

​— Він хоче зустрічі, — тихо сказала Катя. — Каже, що якщо я прийду, він усе припинить.

​Марк підійшов до неї впритул. Він взяв записку, повільно зім'яв її в кулаці й викинув у смітник під мийкою.

​— Ти нікуди не підеш, — сказав він, дивлячись їй прямо в очі. — Ти почула мене? Жодних «одних зустрічей». Жодних переговорів із терористами.

​— Але центр... — почала було Катя.

​— Центр ми відіб’ємо в суді. Я вже зателефонував Степану, моєму юристу. О десятій він чекає на нас. Катю, зрозумій: якщо ти підеш до нього зараз, він ніколи не відчепиться. Він буде знати твою слабку точку. Ми виграємо цю війну чесно.

​Він притягнув її до себе і міцно притиснув. Катя закрила очі. Вона знала, що він правий. Але вона також знала Андрія — він не зупиниться ні перед чим.

​— Обіцяй мені, — прошепотів Марк їй у волосся. — Обіцяй, що не будеш нічого вирішувати за моєю спиною. Ми партнери, пам’ятаєш? У всьому.

​— Обіцяю, — відповіла вона, хоча в глибині душі все ще відчувала той холодний крик тривоги, який не давав їй дихати.