Розділ 12. Теорія тиші

​Коли Катя поїхала, квартира не перетворилася на поле битви. Навпаки — вона стала занадто впорядкованою. Марк, звикли до суворої дисципліни на будівництвах та чітких дедлайнів, розклав побут як складні, але зрозумілі креслення. Жодних горілих паст чи затоплених сусідок. Все працювало як годинник: чисті сорочки з’являлися на вішаках, вечеря була на столі рівно о сьомій, а посудомийка ввічливо пищала, закінчуючи цикл.

​Але в цій ідеальності була одна велика дірка — відсутність Каті. І саме ця порожнеча виявилася для Марка складнішою за будь-який архітектурний виклик.

​— Марку, ти занадто голосно думаєш, — Мая підняла очі від підручника з історії. — Ти вже п'ять хвилин просто дивишся на чайник.

​Вони сиділи на кухні. Був вечір четверга. Марк справді стояв біля стільниці, але його думки були десь у районі лондонського Саут-Кенсінгтона.

​— Я думаю про опір матеріалів, Маю, — спокійно відповів він, натискаючи кнопку чайника. — Зокрема про те, як один маленький елемент конструкції може тримати на собі весь фасад. Без нього все стоїть, але… не світиться.

— Ти про маму? — Мая усміхнулася, і в цій усмішці вже не було підліткової колючості. — Слухай, вона всього тиждень як поїхала. Ти ж дорослий чоловік. Ти навіть навчився готувати той дивний салат із кіноа, який вона любить.

​— Готувати — не проблема, — Марк сів навпроти неї. — Проблема в тому, що цей салат некому критикувати. Розумієш? Побут без емоцій — це просто логістика. Я раніше думав, що самотність — це коли про тебе ніхто не піклується. А тепер бачу: самотність — це коли тобі нема про кого піклуватися.

​Мая відклала книгу. Вона бачила Марка різним: іронічним, впевненим, іноді різким. Але таким — тихим і трохи беззахисним у своїй чесності — бачила вперше.

​— Знаєш, — сказала вона, — тато ніколи так про неї не говорив. Він говорив про те, як вона «виглядає», або чи «встигла вона замовити клінінг». Ти перший, хто помітив, що вона — світло.

​Марк лише кивнув. Йому не хотілося обговорювати Андрія. Він відчував, що зараз між ним і цією дівчинкою будується щось значно міцніше за бетонні перекриття — спільна тиша, в якій обом було затишно.

​В суботу Марк вирішив, що Маї занадто нудно, і запропонував їй «архітектурну ревізію» підвалу центру «Простір». Вони поїхали туди, щоб зробити заміри для майбутньої ігрової кімнати.

​— Отже, тут ми поставимо перегородку, — Марк розклав лазерну рулетку. — А тут…

— Марку, — перебила його Мая, яка досліджувала купу старих коробок у кутку. — Тут є коробка з написом «Секретні архіви Катрусі». Дивись!

​Всередині виявилися щоденники Каті ще з університетських часів. Вони відкрили один на першій-ліпшій сторінці й натрапили на список: «Яким має бути мій ідеальний чоловік».

​Марк відчув, як по спині пробіг холодок цікавості.

— Пункт перший: «Він має любити джаз», — зачитувала Мая, ледь стримуючи сміх.

— Я терпіти не можу джаз, — констатував Марк.

— Пункт другий: «Він має бути лікарем, бо це благородно».

— Я архітектор. Я руйную стіни, а не лікую людей.

— Пункт третій: «Він ніколи не повинен носити чорні футболки, бо це похмуро».

​Марк подивився на свою чорну футболку, потім на Маю. Вони обоє вибухнули сміхом, який луною розкотився по вогкому підвалу.

​— Схоже, я — її повний провал по всіх пунктах, — витер сльози Марк.

— Або навпаки, — Мая серйозно подивилася на нього. — Може, вона просто не знала, що ідеальність — це нудно. А ти… ти справжній. Навіть якщо не любиш джаз.

​Ввечері, під час чергового відеодзвінка, Катя виглядала втомленою, але сяючою. Лондон вичавлював з неї всі соки, але наповнював чимось новим.

​— Як ви там? — запитала вона, вдивляючись в екран. — Марку, ти знову в чорному? Ти ж знаєш, як я це «люблю».

— Знаю, люба. Ми з Маєю сьогодні вивчали твої архіви в підвалі. Я дізнався, що я — твій найбільший стилістичний та професійний компроміс.

​Катя на мить замовкла, а потім м’яко посміхнулася.

— Знаєш, Марку… коли я писала той список, я не знала, що мені потрібен не «лікар у джазі», а людина, поруч із якою я зможу нарешті перестати писати списки й почати просто жити.

​— Я сумую, Катю, — сказав він, ігноруючи присутність Маї, яка в цей момент десь на фоні робила вигляд, що дуже зайнята телефоном. — Дім занадто логічний без тебе. Мені не вистачає твого безладу в думках.

​— Я скоро буду, — прошепотіла вона. — Привезу тобі лондонського туману і нову чорну футболку. Бо, здається, я починаю розуміти їхню архітектурну доцільність.

​Коли екран згас, Марк відкинувся на спинку дивана. Побут був налагоджений, Мая була задоволена, а в його кишені лежав ключ від квартири, де нарешті була не просто тиша, а передчуття повернення.

Мої любі читачі, сподобалась вам історія Каті? Так? Буду вдячна за сердечка, зберігання та підписку.