Розділ 7. Точка неповернення

Ранок почався з дивної, майже неприродної тиші. Катя звикла до ранкового хаосу: звуку фена, бурчання Маї через «занадто корисний» сніданок і вічного пошуку другого навушника. Але сьогодні квартира мовчала.

​— Маю? Ти вже встала? — Катя заглянула в кімнату доньки. Ліжко було застелене, рюкзака не було. Дивно. Мая зазвичай виходила на десять хвилин пізніше.

​На кухонному столі лежала записка: «Мам, пішла раніше, треба в бібліотеку перед уроками. Люблю».

​Катя всміхнулася, відчуваючи теплий лоскіт у грудях. «Вся в мене», — подумала вона, заварюючи міцну каву. Але десь на периферії свідомості дряпнулася тривога. Мая і бібліотека о восьмій ранку? Це було так само ймовірно, як Андрій, що роздає майно бідним.

​Робочий день у державному архіві тягнувся нескінченно. Пил на старих папках сьогодні здавався особливо задушливим. Катя тричі намагалася зателефонувати доньці, але механічний голос оператора щоразу повторював: «Абонент поза зоною досяжності».

​О третій годині дня, коли вона вже збиралася йти, телефон вибухнув дзвінком. Рощинський.

​— Катерино, де ваша донька? — голос адвоката був сухим і гострим, як лезо бритви.

— Має бути в школі. Вікторе, що сталося?

— Вона не прийшла на заняття. Більше того, мій помічник зафіксував, що приватний літак вашого чоловіка щойно подав план польоту на Женеву. Виліт за годину.

​Світ навколо Каті хитнувся. Стелажі з архівами попливли перед очима, перетворюючись на сірі смуги.

— Він викрадає її. Він просто... серед білого дня...

— Не викрадає, — відрізав Рощинський. — Юридично він має такі ж права, як і ви, поки немає рішення суду. Він просто «везе дитину на оздоровлення». Катерино, слухайте мене уважно! Якщо вони пройдуть паспортний контроль — ви не побачите її роками. Швейцарія — це юридична фортеця.

​— Я їду в аеропорт, — Катя вже бігла до виходу, на ходу скидаючи робочий халат.

— Ви не встигнете в заторах! — крикнув Рощинський, але вона вже не слухала.

​Вона вискочила на вулицю, і перше, що побачила — знайому «Альфу Ромео». Марк стояв поруч, розмовляючи по телефону. Побачивши Катю, він миттєво скинув виклик. Його обличчя зблідло.

​— Він забрав її, Марку! Він везе її в аеропорт! — вона майже кричала, задихаючись від паніки.

​Марк не ставив зайвих запитань. Він просто відчинив дверцята.

— Сідай. Пристебнися. І тримайся за щось міцне.

​Це не була поїздка. Це був політ на низькій висоті. Марк вів машину так, ніби він знав кожну тріщину на асфальті Києва. Він обходив затори по трамвайних коліях, зрізав через двори, ігноруючи все, крім стрілки спідометра.

​— Він не має права, — шепотіла Катя, вчепившись у ручку дверей. — Вона не хоче з ним бути!

— Йому плювати на «хоче», Катю, — Марк стиснув кермо так, що побіліли кісточки пальців. — Для нього це просто ще одна угода, яку він не може програти. Але він недооцінив архітектуру твого опору.

​Коли вони влетіли на термінал бізнес-авіації, Катя побачила Андрія. Він стояв біля входу, спокійно поправляючи манжети. Маї поруч не було. Двоє охоронців у чорних костюмах перегородили шлях.

​Катя вискочила з машини раніше, ніж Марк встиг зупинитися.

— Де вона, Андрію?! — її голос відлунював від скляних стін терміналу.

​Андрій повільно повернувся. На його обличчі не було ні гніву, ні хвилювання. Тільки втомлена поблажливість.

— Вона вже на борту, Катю. Проходить передполітний огляд. Тобі не варто було влаштовувати цей перформанс. Мая сама погодилася. Я пообіцяв їй, що якщо вона полетить зі мною, я не буду руйнувати твоє життя. Бачиш? Навіть дитина розуміє, що ти — тягар.

​— Ти брешеш, — Катя зробила крок вперед, ігноруючи охоронця, який поклав руку на її плече. — Ти маніпулюєш нею так само, як робив це зі мною десять років. Але сьогодні це закінчиться.

​— І як ти мене зупиниш? — Андрій посміхнувся, дивлячись на Марка, який став за спиною Каті. — Покличеш свого безробітного коханця? Чи поскаржишся бібліотекарю? Літак злітає через двадцять хвилин.

​У цей момент Катя згадала лекцію Левченка про територіальні кордони. «Ваша територія — це не земля. Це ваша правда».

​Вона дістала телефон і спокійно, дивлячись Андрію в очі, натиснула «відтворити» на останньому записі диктофона.

​З динаміка пролунав голос Андрія — той самий, годинної давності, який він залишив на автовідповідачі Маї, не знаючи, що Катя встановила на телефон доньки програму запису після його першого візиту.

«...якщо ти не вийдеш з квартири зараз, я зроблю так, що твою матір закриють у психіатричній лікарні. У мене вже є підготовлені висновки лікарів. Ти ж не хочеш бачити її за ґратами, правда?»

​Обличчя Андрія змінилося. Його ідеальна маска почала тріскатися.

— Це незаконний запис... — процідив він.

​— Можливо, — Катя підняла підборіддя. — Але за дверима стоять двоє журналістів, яких викликав Рощинський. І якщо ти зараз не повернеш мені доньку, цей запис буде в кожному вечірньому ефірі. «Успішний бізнесмен шантажує власну дитину». Як думаєш, що скажуть твої закордонні партнери про таку «репутацію»?

​Андрій мовчав. Його очі металево зблиснули. Він зрозумів: вона більше не грає за його правилами. Вона не благає. Вона диктує умови.

​— Віддай дитину, Андрію, — тихо сказав Марк, роблячи крок вперед. — Поки в тебе ще є щось, крім цього літака.

​За хвилину двері терміналу відчинилися. Мая вибігла назовні — розпатлана, зі сльозами на очах, але ціла. Вона пролетіла повз батька, навіть не глянувши на нього, і впала в обійми Каті.

​— Мам... я думала...

— Тсс, — Катя гладила її по голові. — Все закінчилося. Ми йдемо додому.

​Андрій дивився їм услід. Його поразка була на смак як дорогий авіаційний гас — гірка і неминуча.

— Ти нічого не довела! — крикнув він їм у спину. — Ти просто відтягнула неминуче!

​Катя не озирнулася. Вона сіла в стару «Альфу» Марка, притискаючи до себе доньку.

​— Ви це бачили? — прошепотіла вона, коли вони виїжджали з аеропорту.