Розділ 5. Робота над помилками

Нова робота Катерини не мала нічого спільного з затишними офісами. Тепер її ранок починався о шостій не з йоги, а з запаху хлорки та господарського мила. Рощинський виявився правий: Андрій заблокував рахунки швидше, ніж вона встигла вимовити «аліменти», а грошей з ломбарду, попри солідну суму, вистачало рівно на адвоката та стратегічний запас гречки.

​— Катерино, швидше з тими стелажами! — гукнула завідувачка бібліотеки, пані Ганна, жінка з пучком волосся, схожим на оборонну споруду.

​Катя витерла піт із чола. Бібліотека імені Вернадського стала її прихистком. Посада «помічника архіваріуса» на пів ставки звучала гордо, але на ділі це означало перетягування важких папок у підвалі та боротьбу з пилом столітньої давнини.

​— Йду, пані Ганно! — Катя підняла чергову стопку газет 1950-х років.

​Руки боліли, манікюр залишився в минулому житті, але тут, у тиші поміж книжкових полиць, її ніхто не знав як «ексдружину мільйонера». Для колег вона була просто Катею, яка чомусь дуже ретельно вчиться сортувати картки. Це було заземлення, якого вона потребувала.

​Тим часом у квартирі на Маю чекав сюрприз. Почувши наполегливий дзвінок у двері, дівчина розрахувала побачити матір, але на порозі стояв Андрій. Він виглядав ідеально: кашемірове пальто, запах дорогого парфуму, який раніше здавався Маї запахом захищеності, а тепер — загрози.

​— Збирайся, — коротко кинув він, проходячи у вітальню, навіть не роззувшись. Його очі зневажливо пройшлися по старих шпалерах і коробках. — Цей експеримент затягнувся. Твоя мати зовсім втратила глузд, якщо тримає тебе в цьому притоні.

​Мая не зрушила з місця. Вона стояла в своїх безформних худі, схрестивши руки на грудях.

— Це не притон, тату. Це квартира. І я нікуди не поїду.

​— Маю, не зли мене, — Андрій зробив крок до неї, і в його голосі з’явився той самий металевий відтінок, від якого в Каті зазвичай перехоплювало подих. — Я забронював тобі місце в мовному таборі в Швейцарії. Тобі треба нормальне оточення, а не спостерігати, як мати деградує в бібліотеці за копійки. Вона навіть не може купити тобі нормальну їжу.

​— Ми їмо піцу. І нам весело, — Мая відчула, як тремтять коліна, але голос тримала рівно. — Ти не розумієш, так? Тобі не я потрібна. Тобі треба, щоб мама повернулася і знову стала твоєю тінню. А вона не повернеться.

​Андрій різко схопив її за лікоть.

— Ти поїдеш зі мною зараз, або я зроблю так, що вона взагалі тебе не побачить. Суддя — мій старий знайомий. Ти хочеш, щоб її визнали психічно хворою?

​— Пусти! — Мая вирвалася. — Ти чудовисько! Ти просто боїшся, що вона стала сильнішою за тебе!

​Вона забігла в свою кімнату і зачинилася на замок. Андрій кілька разів ударив кулаком у двері, але потім затих.

— У тебе є година подумати, — крикнув він крізь дерево. — Потім я викличу службу опіки, і вони виламають ці двері. Твоя мати офіційно не має доходу, щоб тебе утримувати.

​Катя поверталася з роботи, коли побачила чорний позашляховик під під’їздом. Серце забилося в божевільному ритмі. Вона злетіла на четвертий поверх, ледь не збивши з ніг сусідку.

​У коридорі було тихо. Андрій сидів на табуреті біля дверей Маї, переглядаючи щось у телефоні. Побачивши Катю — з брудними від архівного пилу руками та розхристаним волоссям — він переможно всміхнувся.

​— О, ось і наша «кар’єристка». Як там архіви? Пил смачний?

​Катя не відповіла. Вона підійшла до дверей доньки.

— Маю, це я. Відчиняй.

​Клацнув замок. Мая вискочила з кімнати й миттєво притиснулася до матері. Її трясло.

— Мам, він каже, що посадить тебе в дурку... він каже...

​Катя обійняла доньку, відчуваючи, як усередині піднімається не страх, а крижана, розсудлива лють. Вона повернулася до Андрія.

— Вийди геть, — сказала вона тихо.

​— Катю, ти ж розумієш, що це смішно...

— Вийди. Геть. Зараз. Або я подзвоню Рощинському, і через п’ять хвилин тут буде поліція та преса. Я вже не та жінка, яка боїться скандалу, Андрію. Мені тепер нема чого втрачати, крім цих стін. А тобі є що втрачати — репутацію «ідеального сім’янина».

​Андрій повільно встав. Він побачив у її очах щось таке, чого не бачив за десять років — абсолютну готовність йти до кінця.

— Ти робиш велику помилку, — кинув він, поправляючи пальто. — Ця квартира — твій максимум. Насолоджуйся злиднями.

​Коли двері за ним зачинилися, Катя сповзла по стіні на підлогу. Мая сіла поруч.

— Він прийде знову, так?

​— Нехай приходить, — Катя подивилася на свої сірі від пилу пальці. — Знаєш, у бібліотеці я сьогодні знайшла газету 50-х років. Там була стаття про те, як люди відбудовували міста з попелу. Якщо вони змогли відбудувати цілі вулиці, то ми з тобою відбудуємо одну маленьку сім'ю.

​Вона дістала телефон і побачила повідомлення від Марка: «На лекції сьогодні розбираємо тему територіальних кордонів. Думаю, вам буде що додати».

​Катя посміхнулася.

— Маю, діставай ту саму піцу з ананасами. Нам треба підкріпитися перед лекцією.