Розділ 4. Ціна невагомості

Ранок зустрів Катю дрібним, колючим дощем. Вона стояла перед дзеркалом, тримаючи в руках оксамитову коробочку. Всередині, на подушечці з білого шовку, виблискувала каблучка. Важкий платиновий обруч, увінчаний діамантом такої чистоти, що він здавався краплею застиглої води. Андрій подарував її на десяту річницю шлюбу під час вечері в Парижі. Тоді він сказав: «Цей камінь такий же міцний і незмінний, як мій контроль над усім у цьому житті». Вона тоді почула слово «любов», хоча він чітко сказав — «контроль».

​— Готова? — Мая стояла в дверях, закинувши рюкзак на одне плече.

— Так. Просто дивлюся на неї востаннє. Дивно, але я не відчуваю жалю. Тільки цікавість: скільки коштує свобода в грошовому еквіваленті?

​Ломбард у центрі міста не мав нічого спільного з похмурими закладами з кіно. Це був стерильно чистий офіс із броньованим склом і запахом дорогого освіжувача повітря. Оцінювач — чоловік із тонкими, майже хірургічними пальцями — взяв каблучку через лупу.

​— Виняткова якість, пані, — промовив він, не піднімаючи очей. — Але ви ж розумієте, що ми даємо лише вартість лому та каменя. Історія кохання в ціну не входить.

— Історія кохання тут закінчилася давно, — спокійно відповіла Катя. — Мене цікавить лише цифра.

​Коли він назвав суму, Катя ледь не впустила сумку. Це було більше, ніж вона розраховувала. Цих грошей вистачало на три місяці оренди, навчання і, що найголовніше, на послуги Віктора Рощинського — адвоката, про якого в місті ходили легенди. Казали, що він не знає жалю і ніколи не програє справ про розлучення.

​Офіс Рощинського знаходився на останньому поверсі скляного хмарочоса. Катя відчувала, як у неї закладає вуха в ліфті.

Віктор зустрів її, не встаючи з-за столу. Це був чоловік невизначеного віку з абсолютно сивим волоссям і очима людини, яка бачила всі види людського бруду.

​— Сідайте, пані Соколовська. Я вивчив вашу справу. Точніше, я вивчив вашого чоловіка. Андрій Соколовський — людина системна. Він не просто хоче забрати доньку, він хоче знищити вашу репутацію, щоб ви повернулися до нього на колінах. Для нього це питання престижу, а не батьківських почуттів.

​— Я знаю, — Катя випрямила спину. — Саме тому я тут.

​— Ви розумієте, що ми будемо робити? — Рощинський подався вперед. — Ми не будемо захищатися. Ми будемо нападати. Я знайду кожну його приховану транзакцію, кожен «сірий» контракт. Але для цього мені потрібно, щоб ви були скелею. Якщо ви хоч раз проявите слабкість, якщо заберете заяву після його чергової маніпуляції — я вийду зі справи в ту ж секунду. Мені не потрібні клієнти, які грають у «жертв».

​— Я більше не жертва, — голос Каті був рівним, як лінія горизонту. — Я готова до бруду.

​— Добре. Тоді почнемо з вашої «нестабільності». Завтра ви йдете до незалежного експерта-психолога. Не того, якого підкупив ваш чоловік, а мого. І ще одне... — він примружився. — Хто цей чоловік на «Альфа Ромео», який підвозив вас вчора?

​Катя на мить заціпеніла.

— Звідки ви...

— Фотографи вашого чоловіка працюють непогано, — він кинув на стіл знімок, де вона посміхається Марку біля машини. — У суді це подадуть як «легковажну поведінку матері, яка замість пошуку роботи займається влаштуванням особистого життя».

​— Це просто знайомий з курсів. Він допоміг мені, коли я...пережила шалений ранок із затопленням квартири.

​— В суді не буває «просто знайомих». Будьте обережні, Катерино. Андрій Соколовський не б’є в обличчя. Він б’є в те, що вам дороге.

​Вона вийшла від адвоката з відчуттям, що світ навколо став занадто гострим. Фотографія на столі Рощинського пекла їй пам’ять. Андрій уже почав стежити. Кожен її крок тепер був під прицілом.

​Вона йшла парком до метро, коли телефон знову завібрував. Номер був прихований.

— Слухаю.

— Як пройшов візит до Рощинського? — голос Андрія був спокійним, майже лагідним. — Дорогий вибір. Сподіваюся, ти не витратила на нього гроші, які я відкладав на освіту Маї?

​— Я витратила на нього гроші від продажу каблучки, Андрію. Тієї самої, яка була «міцною, як твій контроль». Виявилося, що вона легко перетворюється на пачки купюр.

​На тому кінці запала тиша. Вона майже відчувала, як він закипає.

— Ти пошкодуєш про це. Ти думала, що Рощинський тебе врятує? Він просто забере твої гроші. Ти залишишся ні з чим. І Мая побачить, як її мати опускається на саме дно.

​— Мая вже бачить, як її мати вчиться стояти на власних ногах. І їй це подобається значно більше, ніж твої смузі за розкладом.

​Катя скинула дзвінок. Серце калатало десь у горлі. Вона сіла на лавку, намагаючись опанувати себе.

Поруч хтось сів. Катя здригнулася, очікуючи побачити чергового детектива, але побачила стаканчик із кавою, який їй протягувала знайома рука.

​— Ви знову виглядаєте так, ніби під фундаментом виявили порожнечу, — Марк сидів поруч, дивлячись на жовте листя під ногами.

​— Ви що, стежите за мною? — запитала вона, не знаючи, чи злитися, чи радіти.

​— Насправді, я просто працюю в будівлі навпроти, — він кивнув на архітектурне бюро. — Побачив жінку, яка вийшла з офісу Рощинського з таким обличчям, наче вона щойно підписала пакт про ненапад з дияволом. Вирішив, що кава з подвійним еспресо тут необхідна.

​Катя взяла стаканчик. Тепло передалося пальцям.

— Мій чоловік фотографує нас, Марку. Фотографія, де я з вами, вже на столі в адвоката. Він використає це проти мене. Нам не варто спілкуватися.

​Марк повільно повернув голову до неї. У його погляді не було страху. Тільки спокійна, виважена впертість архітектора, який знає, що конструкція витримає.

​— Катерино, якщо ви будете ховатися від кожного спалаху камери, він уже переміг. Він хоче, щоб ви самі збудували навколо себе стіни. Але знаєте, що роблять, коли хочуть зруйнувати стіну?

​— Що?

​— У неї вставляють вікна. Щоб з’явилося світло. Нехай знімають. Нехай бачать, що ви не боїтеся.

​Він встав, поправив свій незмінний джемпер і додав: