Розділ 2. Ключі від порожнечі

Розділ 2. Ключі від порожнечі

​Орендована квартира на восьмому поверсі панельки пахла пилом і старими шпалерами. Це був запах «чужого життя», який не вдавалося перебити жодним освіжувачем повітря. Тут не було мармурових стільниць, а підлога підступно рипіла під кожним кроком, ніби попереджаючи: «Ти тут не господарка, ти лише гостя».

​Катя прокинулася о шостій ранку від того, що сонце нахабно пробивалося крізь тонку шторку, яку вона нашвидкуруч повісила ввечері. Вона кілька секунд дивилася на білу стелю з ледь помітною тріщиною в кутку. Перша думка була звичною: «Треба встати, приготувати Андрію смузі, перевірити, чи попрасована його сорочка…»

​А потім її накрило. Усвідомлення.

​Вона не вдома. Вона вільна. І в неї в гаманці залишилося рівно дві тисячі гривень готівкою та картка, яку Андрій, імовірно, заблокує до обіду.

​— Мамо, де мої навушники? — голос Маї з сусідньої кімнати звучав роздратовано, але без звичної агресії. Скоріше, це була вимога стабільності в хаосі з коробок.

​— У синьому рюкзаку, Маю. Я ж казала, — Катя встала, накинула старий кардиган і вийшла на кухню.

​Кухня була такою маленькою, що вдвох там було не розвернутися. Катя поставила старий електричний чайник, який видавав звуки, схожі на зліт винищувача. За вікном замість звичного доглянутого саду гули машини й кудись поспішали люди.

​Екран телефону спалахнув. Повідомлення від Андрія. Катя відчула, як серце пропустило удар.

​Андрій: «Сподіваюся, ти виспалася. Твій ліміт за карткою тимчасово обмежений. Це для твого ж блага, щоб ти не наробила дурниць у стані афекту. Маю привези до школи до восьмої. Ввечері чекаю вас обох вдома на вечерю. Давай закінчимо цей цирк».

​Катя повільно видихнула. Він не вірив. Він просто не міг повірити, що вона — його зручна, передбачувана Катя — здатна на щось більше, ніж зміна кольору манікюру.

​— Він написав, так? — Мая з’явилася в дверях, жуючи яблуко. Вона виглядала блідою, темні кола під очима видавали безсонну ніч.

​— Написав, — Катя повернула телефон екраном донизу. — Каже, що це цирк.

​— А мені подобається цей цирк, — Мая сіла на табурет, який хитався. — Тут хоча б не треба вдавати, що ми в рекламі йогурту. Мам, у нас є кава?

​— Тільки розчинна. Поки що.

​Катя дивилася на доньку і раптом зрозуміла: зараз вона будує не тільки своє життя, а й сценарій майбутнього для цієї дівчинки. Якщо вона повернеться зараз — вона навчить Маю здаватися. Якщо вистоїть — навчить боротися.

​Вона підійшла до вікна і відчинила його. В обличчя вдарило прохолодне повітря, наповнене шумом великого міста. Десь там, серед мільйонів облич, була та Катерина, яку вона загубила десять років тому. Професіонал, особистість, жінка, яка не боїться власного голосу.

​— Ми не поїдемо на вечерю, Маю, — твердо сказала Катя. — Сьогодні ввечері я йду на першу лекцію. А ти... ти вибереш піцу, яку ми замовляймо на честь нашого першого справжнього новосілля.

​— Навіть якщо це буде піца з ананасами? — примружилася донька.

​— Навіть так. Сьогодні ми самі встановлюємо правила.

​Катя відчула, як у кишені знову завібрував телефон. Вона не стала дивитися. Це міг бути Андрій, могла бути її мати з докорами, могли бути адвокати. Але зараз це не мало значення.

​Вона взяла свій блокнот, де на першій сторінці було написано: «Вступ до системної психології. 18:30».

​Це був її перший крок. І вона не збиралася зупинятися, навіть якщо підлога під ногами продовжуватиме рипіти.

​Дорога до школи Маї стала першим випробуванням. Раніше це був десятихвилинний вояж у шкіряному салоні позашляховика, під м’яке бурчання клімат-контролю. Тепер це був квест у переповненому автобусі.

​Катя стояла, вчепившись у поручень, і відчувала на собі важкі погляди інших пасажирів. Їй здавалося, що на лобі в неї написано: «Я втекла з розкоші в нікуди». Вона бачила своє відображення у вікні автобуса — бліде обличчя, розгублений погляд — і ледь впізнавала ту жінку, яка ще вчора обирала сорт мармуру для оновлення каміна.

​— Мам, ти зараз поручень зламаєш, — тихо сказала Мая, кивнувши на її побілілі пальці. — Розслабся. Ніхто не дивиться на тебе так, ніби ти вкрала цей автобус.

​Катя змусила себе розтиснути руку.

— Просто... я давно не їздила в такий час. Відвикла від ритму.

​— Звикай, — знизала плечима донька. — Це і є життя. Решта — декорації.

​Коли Мая зникла за масивними дверима своєї приватної гімназії, Катя залишилася на тротуарі. Вона знала, що за навчання за цей семестр Андрій уже заплатив, але що буде в наступному? Це питання пульсувало в скронях, як непроханий біль.

​Вона пішла в бік метро. Їй потрібно було знайти роботу. Не професію мрії — це згодом, а щось, що дозволить купити не розчинну каву, а нормальні продукти.

​Перші три години вона провела в невеликій кав’ярні з ноутбуком, переглядаючи вакансії. Світ за десять років змінився. Її диплом філолога припадав пилом, а досвід роботи «дружиною успішного чоловіка» нікого не цікавив. Кожна відмова, кожне «ми вам передзвонимо» вдаряло по її самооцінці, яку вона намагалася по шматочках зібрати докупи.

​Близько обіду знову задзвонив телефон. Це була Світлана, її мати.

​— Катерино, мені дзвонив Андрій, — голос матері був наелектризований тривогою. — Що ти влаштувала? Яка квартира? Яке розлучення? Ти подумала про дитину? Ти подумала про мене? Мені соромно людям в очі дивитися!

​Катя заплющила очі, притискаючи слухавку до вуха.

— Мамо, мені теж було соромно. Соромно перед собою, що я перетворилася на меблі. Ти хоч раз за останні роки запитала, чи я щаслива?

​— Щастя — це для романів, Катю! — вигукнула мати. — В реальному житті щастя — це надійне плече, гроші на рахунку і статус. Андрій — золотий чоловік. Ну, буває різкий, ну, контролює — так він же дбає! Повернися зараз же, поки він ще готовий тебе прийняти.