Розділ 1. Смак застояної води

Вечеря пахла базиліком і дорогою керамікою. Катерина розправляла лляну серветку на колінах з такою ретельністю, наче від рівності кутиків залежало її життя. Навпроти сидів Андрій — втілення спокою та успіху. Він розрізав стейк ідеальними кубиками, і цей звук ножа об тарілку здавався Каті ударами метронома, що відраховував її витрачені роки.

​— Я записалася на вступний курс із системної психології, — мовила вона. Голос прозвучав тонко, як натягнута струна. — Заняття по вівторках і четвергах. Мені потрібно буде, щоб ти забирав Маю з тренування.

​Андрій навіть не підняв очей. Він ретельно прожував м’ясо, ковтнув вина і лише тоді подивився на дружину. У його погляді не було злості — лише поблажлива втома, яку відчуває дорослий, коли дитина вдесяте просить купити їй поні.

​— Катю, ми ж це проходили. Яка психологія? У тебе і так розхитані нерви. Ти краще запишись на йогу чи в спа. Тобі треба розслабитися, а не забивати голову чужими проблемами.

​— Справа не в розслабленні, Андрію, — вона відчула, як до горла підступає гарячий клубок. — Мені тридцять. Я дивлюся в дзеркало і не розумію, хто на мене дивиться. Крім «дружини Андрія» і «мами Маї», там нікого немає. Мені потрібно… мені потрібно рости.

​Андрій тихо засміявся, відкладаючи прибори.

​— Рости? Куди? Ти живеш у будинку, про який більшість твоїх колишніх однокласниць лише мріють. У тебе є час на себе, на хобі, на дім. Ти хочеш «рости», щоб що? Сидіти в кабінеті з депресивними підлітками за копійки? Це просто смішно.

​— Тобі смішно, бо ти міряєш усе цифрами, — Катя стиснула кулаки під столом. — А я задихаюся. Мені здається, я живу в акваріумі. Тут гарно, чиста вода, але я нікуди не пливу.

​— Тоді насолоджуйся краєвидом, люба, — відрізав він, і його тон став крижаним. — Я не збираюся змінювати свій графік через твої капризи. Мая потребує стабільності, а не мами, яка раптом вирішила пограти в «сильну та незалежну». Тема закрита.

​У цей момент двері кухні відчинилися, і ввійшла Мая. У навушниках, з незмінним підлітковим виразом «весь світ — це помилка». Вона кинула погляд на батьків, затримавшись на зблідлому обличчі матері.

​— Знову про «ідеальну сім'ю» сперечаєтесь? — кинула вона, дістаючи з холодильника сік.

​— Маю, сядь пообідай з нами, — м’яко сказав Андрій. — Ми якраз обговорювали, що мамі треба більше відпочивати.

​Мая глянула на батька, потім на Катю. У її очах, під густо нафарбованими віями, промайнуло щось гостре й болюче.

​— Їй не відпочивати треба, тату. Їй треба, щоб ти перестав ставитися до неї як до частини інтер'єру.

​В кухні повисла така тиша, що було чути, як дзижчить холодильник. Андрій повільно повернувся до доньки, але та лише знизала плечима і вийшла, грюкнувши дверима.

​Катерина дивилася на свою тарілку. Стейк охолов і став схожим на підошву. Вона зрозуміла: якщо вона не вийде з цієї кімнати зараз — не просто в іншу кімнату, а взагалі з цього життя — вона просто перетвориться на один із тих дорогих порцелянових сервізів, які стоять у серванті роками, чекаючи на особливий випадок, який ніколи не настане.

​— Завтра я подаю на розлучення, — сказала вона дуже тихо.

​Андрій навіть не здригнувся. Він просто знову взяв ніж.

— Поговоримо про це зранку, коли ти заспокоїшся. Передай, будь ласка, сіль.

​Катя встала. Вона не передала сіль. Вона вперше побачила, що чоловік, якого вона колись вважала своєю скелею, насправді був просто стіною. А стіни іноді треба руйнувати, щоб побачити сонце.

Андрій не відповів. Він лише потягнувся за келихом, і звук кришталю про стіл поставив жирну крапку в їхній розмові. Для нього це був черговий «напад емоційності», який мине до ранку. Для Каті це був момент, коли крига під ногами нарешті провалилася, і вона відчула не холод, а дивне, несамовито гостре полегшення.

​Вона вийшла з кухні, не озираючись. Кожен крок по дубовому паркету відлунював у скронях. Вона піднялася на другий поверх і зупинилася біля дверей Маї. З-під них пробивалося тьмяне світло і долинав приглушений біт якоїсь меланхолійної пісні.

​Катя м'яко постукала.

​— Маю? Можна?

​Замість відповіді музика стала тихішою. Катя прочинила двері. Кімната доньки була заставлена коробками, плакатами гуртів, назви яких Катя не могла вимовити, і запахом лавандового спрею. Мая лежала на ліжку, розглядаючи стелю.

​— Якщо ти прийшла виправдовувати його «важкий день на роботі», то краще не треба, — кинула дівчина, не повертаючи голови.

​— Я прийшла сказати, що ти була права, — тихо промовила Катя, присідаючи на край крісла-мішка. — Я справді стала частиною інтер’єру. Але я більше не хочу нею бути.

​Мая нарешті повернулася. Її погляд, зазвичай колючий і закритий, на мить став зовсім дитячим, розгубленим.

​— Ти серйозно? Про розлучення? — вона піднялася на ліктях. — Ти ж знаєш, він просто так не відпустить. Він зробить усе, щоб ти почувалася винною. Він вміє... ну, знаєш, як він це робить. Типу «я ж для вас усе, а ви невдячні».

​— Знаю, — Катя відчула, як пальці мимоволі стискають обкладинку старого блокнота, який вона прихопила з вітальні. — Але мені тридцять. Якщо я не навчуся дихати зараз, я просто забуду, як це робиться. Маю, мені буде важко. Нам обом буде важко. Можливо, доведеться змінити школу, переїхати в квартиру поменше...

​— Мам, — Мая перебила її і вперше за довгий час усміхнулася — криво, по-підлітковому, але щиро. — У цій школі одні сноби. Мені все одно. Аби тільки вдома не було цього... мертвого мовчання за вечерею.

​Катя відчула, як очі наповнюються сльозами. Вона простягнула руку і торкнулася долоні доньки. Це був їхній перший справжній контакт за останні кілька місяців. Не про оцінки, не про брудний посуд, а про них.

​— Дякую, — прошепотіла Катя.

​Вона вийшла з кімнати Маї та пішла до своєї спальні. Андрій ще не піднімався. Вона витягла з шафи невелику дорожню сумку і почала складати туди найнеобхідніше. Не діаманти, не дорогі сукні, які він їй дарував, щоб вона «відповідала статусу». Вона складала свої книги, старі фотографії, де вона ще сміялася на повні груди, і кілька зручних светрів.