Розділ 9

Минуло два дні, як Емма не навідувала Луїзу. Вона не виходила з дому  і лише те й робила, що сиділа в телефоні. Так, вона спілкувалася з мамою. Так, вона переписувалася з Олівією і все скидала на те, що не дуже добре себе почуває.

У холодильнику лишався сир і ще щось приготовлене тіткою. Двері були замкнені.  Проте, чогось не вистачало. Емма не могла просто взяти і отак все забути, відпустити.

Хотілося, щоб пішов дощ. Він би виправдав її, чому вона сидить вдома.

Дисплей екрану засвітився: "Привіт! Давай підем на пляж гуляти? Тільки візьми гроші на морозиво."
Це була Олівія.
Емма байдуже глибоко вдихнула повітря і відповіла.
Через годину вона мала вже бути на пляжі.
Вкотре відмовлятися вже було якось не солідно.

Дівчина вирішила не брати з собою ніякого шоперу або наплічника, тому в одній кишені були ключі й гаманець, а в іншій - телефон і навушники.

Дорогою, Емма вирішила навідати Луїзу. Щоправда, необхідно було зробити гак, аби дійти до лікарні.

- Вітаю, можна до Луїзи? - спитала дівчина у медсестри, що проходила повз палати.
- Так, тільки на 5 хвилин. На неї чекає обстеження.
Емма кивнула і перетнула поріг палати.
- Еммо! - скрикнула жінка, ледь не вдавившись водою, і поставила склянку на тумбу біля ліжка. - Як справи? Чому ти тут?
- Привіт, - беземоційно привіталась дівчина, - хотіла тебе дещо спитати.
- Так, золотце, що саме? - тітчині брови зімкнулися, в очікуванні якогось повсякденного питання.
- Стався один інцидент, під час якого Карла казала, що ти у чомусь винна. У чому?
Луїза побіліла. Її губи ніби вкрились білою плівкою, а в очах тріснули капіляри.
Від такого видовища Емма не приховувала здивування й переляку.

- Не знаю, проте щоб вона не казала - це брехня!
Жінка перейшла на істеричний крик і вся вкрилася потом.
- Добре... - вимовила дівчина і, трохи подумавши, пішла до дверей. - Я до тебе ще зайду...

Підходячи до пляжу, Емма думала про те, що щось тут було не те: Карлі продірявили ногу, але вона хотіла прийти додому того дня, коли вона грала з Олівією у приставку. І дівчина ніби нічого і не знала про свою матір (Ну якщо вже не матір, тоді вже про родичку. Як-не-як, підстрелений родич хоча б одну зморшку на обличчі має додати).

Бруківка, засипана піском, вела до різноманітних магазинчиків, в яких можна було купити все: від морських атрибутів до морозива та напоїв.
Тоді, зранку, усе було зачиненим і виглядало, ніби покинуті магазинчики постраждали від якогось апокаліпсису. А зараз тут вирувало веселе життя. Життя без проблем.

По ліву руку, якщо спуститися трохи нижче - діти пірнала у прохолодні хвилі та сміялися на все горло, коло їхні друзі, брати, сестри підкидали на руках у воду.
Повітря наповнилося неповторними ароматами моря та солодощів.

Емма минала величезний візок на колесах, де робили солодку вату.

А трохи далі вона помітила Олівію. Поруч з якою стояла Карла. А біля Карли була... Сара.

Дівчина сховалася за візком, присівши навколішки.
"Це не моя справа. Це не моя справа. Це не моя справа!"

З одного боку, Сара могла затримати жінку і просто ставити їй питання. Але ж нащо Олівія була розом з ними. Просто поруч проходила?
"А мене тоді нащо було кликати?!!"

Емма потихеньку видерлася на пагорб, продершись крізь кущі й дерева.
Краще не треба казати про те, як на неї глянула продавчиня солодкої вати, коли почула шурхіт гілок у себе за спиною.

"Це не моя справа!.."

Йдучи своєю вулицею назад, дівчина тримала в руках телефон, а пальці так і застигли на кнопкою виклику.

- Просто перевірю. - виклик пішов. - Ало, це терміново.

- Так, Еммо, що сталося?

- Де зараз Сара?

- Нащо вона тобі?

- Треба... Цікаво.

- Вона поїхала з міста.

- Не зрозуміла! А мені тоді чого не можна?

- Вона за перепусткою. Що сталось?

- Вона на пляжі розмовляє з Карлою та Олівією.
- Еммо, ти щось плутаєш.

- Тобто мамі ти віриш, а мені ні?

Раптова темрява. Затхлий запах. Еммині рухи хтось сковує. Її кудись тягнуть. Дівчина кричить, благає, щоб її відпустили.
Телефон виривають з рук і ніс вловлює знайомий запах парфум...
"Сара..." - подумала Емма й просто підкорилася ногам: мозок скаламутився і перед очима мряка.

Мішок (чи що то взагалі було) зняли з голови.
У приміщенні було темно, ще й очі різала пилюка.
Білі сіруваті стіни були обвішені полицями, на яких розміщалася незліченна кількість інструментів. Посеред кімнати нічого не було... Це був гараж.

- Агов? - тремтячим голосом прохрипіла дівчина.
Її волосся розкошлатилось і самим виглядом вона нагадувала пом'яту річ з шафи.

Потилицю почало кропити підсвідомим холодом й крижаними сиротами.
Еммі це відчуття нагадало перший день так званої відпустки...

Тільки зараз вона відчула, що не може поворушити руками:
Її зап'ястки були чимось прив'язані до чогось.

Дівчина зрозуміла, що все ж була деякий час без свідомості через брак кисню й через страх та "нерви"...

Хрипке дихання прорізало тишу, неначе ножем.
Світло долинало з вікон химерними прямокутниками на підлогу.
Першою особою, що зайшла до гаражу, була Олівія.
Емма з острахом і нерозумінням дивилася на "типу подругу".
Та, в свою чергу, винувато глянула на Емму з-під лоба й попрямувала ледь рішучим кроком до інших дверей, що напевно вели безпосередньо у сам будинок, потупивши очі.

Щойно за дівчиною зачинилися двері, Емма почала намагатися вивільнити руки. Проте прохолодний метал дав їй зрозуміти, що нічого не вийде. Або вийде, якщо вивихнути собі суглоби на великих пальцях. Але дівчина собі просто фізично не могла цього заподіяти.

Тепер у гараж зайшла жінка з бридкими парфумами.

- Саро, допоможіть! - скрикнула Емма, розуміючи, що нічого доброго з того не вийде, але спробувати, як-не-як, потрібно було.