Розділ 8

Емма й гадки не мала що відбувається.
Сиділа на ґанку на дерев'яній вінтажній білій лавці та слухала музику.
Через деякий час прийшов Джон, попиваючи каву.
- Ще не приїхав? - запитав він.
Емма похитала головою й зробила вигляд ніби вдивляється кудись у вікна сусідніх будинків. Чоловік сів на сходинку.
Дівчині було якось ніяково через те, що зараз будуть замінювати вікно (вона здогадувалася про це). А як інакше? Це ж було логічно. Їй здалось, що варто щось сказати. Проблема була в тому, що вона не знала що казати.
- Ви напевно ще не знаєте... - почала Емма і Джон повернув голову - Іену підірвали машину.
Він повільно кашлянув, з подивом дивлячись на Емму.
Дівчина стенула плечима і піджала губи, мовляв "Так, ось такий день..."
- Все ок? - спитав Джон.
- Так, цілком, - відповіла Емма.
Райден припідняв невдоволено брови й, трохи порозглядавши вулицю й екстер'єр будинку, занурився у телефон.

За хвилин двадцять повернувся Іен і повідомив, що Емма може поки що піти прогулятися і купити чогось прохолодного.

Блукаючи між стелажами у пошуках якогось напою (якого саме вона й сама не знала, бо хотілося одночасно всього і нічого одночасно), Емма натрапила на акційні пропозиці солодощів, і не вагаючись взяла собі одразу три упаковки печива. Ще трохи подумавши, взяла чай у пакетиках та дві пляшки води: газовану та слабогазовану.

Раптом, підходячи до каси, вона випадково зіштовхнулася з якоюсь дівчиною її віку. Та випустила з рук пачку чипсів і півторалітрову пляшку коли.
- Ой, вибач, будь ласка, - розгублено сказала Емма.

- Та все ок, не переймайся! - весело відповіла дівчина, проходячи вперед до касира, випереджаючи її.

Емма вирячила очі від здивування, проте сперечатись не наважилась.

- Я тебе тут раніше не бачила. Ти приїхала до когось на канікули? - з посмішкою продовжила розмову дівчина.

- Та є таке... - ніяково відмахнулась Емма.

Вона не хотіла бовкнути чогось зайвого та аби хтось почав шугатись від неї через вбивство у Луїзиній приймальні. Тим паче її ніби й так все влаштовувало...

- Я, до речі, Олівія! Пропоную потоваришувати, - доброзичливо випалила дівчина. - Як тебе звати?

- Емма, - трохи задумливим тоном відповіла дівчина, розраховуючись за покупку.

Дорогою додому, дівчата все ж встигли розговоритися: сіли на лавку й говорили про школу, канікули, хобі, серіали і таке інше.

Виявилось, Олівія мешкала у цьому містечку, а через роботу мами їй довелось лишитися і допомагати з домашніми справами. Емма, в свою чергу, ні словом не обмовилася про свою історію.

Минула година з початку їхньої розмови:

- Слухай, почекай мене тут, я зараз збігаю додому віднесу речі, - сказала Олівія. - Хоча... давай я тобі будинок покажу?

Емма здивовано підняла брови й трохи скривила губи.

- Зараз? Нащо?

- Ти тільки нічого не подумай! - засміялась дівчина. - Просто зараз усі мої друзі пороз'їжджались і мені одній нудно. У мене вдома приставка є. Давай пограємо?

Емма стояла на тротуарі й з тугою глянула на дорогу, що за десять хвилин пішки - і вона б дісталася до Луїзиного будинку. Де зараз Іен.
 
Проте нав'язуватись вона теж ні до кого не хотіла. Але ж і однодумців теж не завадило би мати.

- Так, чом би й ні. - стенула плечима Емма й ніяково посміхнулась.

Зайшовши до будинку, дівчата одразу пішли у вітальню. Там вони сіли на білосніжний диван, вкритий сірим пледом.

Олівія ввімкнула гру й випадково вийшло так, що вони залипли на дві години і єдине, що змогло їх відволікти - це дзвінок телефону, який нова знайома лишила на кухні.

Зоставшись на самоті, Емма почала розглядати стіни, до яких вона зі знайомою сиділа спиною і звернула увагу на фотки у позолочених рамках: у неї відняло дар дихання.
На всіх фотографіях були зображені Олівія, Карла та швидше за все її чоловік.

У підсвідомості дівчини одразу почали виринати флешбеки з того дня...

У кімнату зайшла Олівія, сміючись у слухавку.

- Так, так, мамо! Я тут зі своєю подругою, тому за мене не переймайся! Можеш не поспішати.

Еммі відняло ноги, проте все ж змогла підвестися й сказала:

- Слухай, дякую тобі за гру, все дуже класно. Але мені вже час йти. Мене вже зачекались...

- Батьки? - зацікавлено запитала Олівія.

У Емми від шоку ледь очі не випали.

- Тааак... - задумливо протяжно видихаючи й похитуючи головою, відповіла дівчина.

- То давай я тебе трохи проведу?

- Та ні, дякую, - нервово посміюючись випалила Емма.

- Тоді запиши мій номер, завтра погуляємо ще.

Дівчина тремтячими пальцями вбила в телефон номер Олівії.

Швидким кроком вона підходила до будинку. На душі у неї був холод, що прорізав серце ножем, а потилицю трохи обпікав холодний мороз.

Біля садиби вже стояла Джонова машина, а Іен сидів на другій сходинці ґанку.

- О, а ось і ти.

Емма не зрозуміла тону Гаррісона і вона розуміла чому.

- Де ти була?

- Та я з подругою гуляла.

Іен здивовано підняв брови, а Емма глянула на те місце, де вікно три години тому ще було розбите.

- Радий, що ти знайшла собі друзів.

- Та тут знайдеш... - в пів голосу відповіла дівчина.

- Ти йдеш? - почулося з машини.

- Так, зараз, секунду! - гукнув чоловік Джону, підвівшись.

- Можеш не переживати, вікно ми поставили. Якщо щось знадобиться, то можеш сказати.

На Емминому обличчі ненароком з'явилася ледь помітна посмішка.

- Дякую.

- Еммо!

Від цього знайомого голосу Емма сіпнулась, озирнулася і трохи втиснула шию у плечі.

Подув вечірній вітер і її розпущене волосся закрило розтратування і страх у очах.

- Ти забула шопер, - підбігаючи, сказала Олівія.

Еммі потилицю ніби взагалі відбило. Вона відчувала якесь надмірне зацікавлення щодо всього з боку дівчини. Можливо, Олівія просто народилася такою, з таким характером, проте Емму це насторожувало.