Розділ 3

Решту дня Емма провела сидячи без настрою на першому поверсі на темному шкіряному дивані біля якогось кабінету навпроти дверей. Раз у раз на неї зиркав охоронець.
Щодо місця її теперішнього перебування Емма не мала ніяких претензій: кожен коридор був ніби окремим світом. Стіни першого поверху були пофарбовані у темно-сірий колір і, куди оком не кинь, стояли великі вазони. Емма знову глянула на скляний "кабінет" охоронця: там теж був свій "мікросвіт" у колір коридору.
На дворі лив дощ, ніби з відра, а зі стель коридорів світили неймовірно потужні офісні лампи. Вони випромінювали просто білосніжне світло.
На тому місці, де сиділа дівчина ставало прохолодніше. Дощові пориви вітру билися крізь автоматичні двері, створюючи моторошну атмосферу.

Труп на другому поверсі...
Емма знову повернулася думками до цієї теми і її знову почало трусити від страху.
"Якби Луїза справді мене любила, вона б нізащо не пустила мене сидіти тут саму, не зважаючи на те, що мені п'ятнадцять! Я ж не могла їй набриднути менше ніж за пів дня?!"
У такий час, Луїза й справді піклувалася більше за себе та роботу, ніж за рідну племінницю. І це Емму дратувало найбільше.

Так, можливо Емма, як племінниця, іноді була нерозсудлива і горда не тоді, коли треба, але всеодно - "дорослі розумніші". Чи ні?..
Дівчина знову засіла в телефон, але думки про ті криваві плями на стінах приймальні не давали їй спокою.

Раптом, з правого боку від Емми зі сходів збіг чоловік, якого вона бачила, коли піднімалася до Луїзи. Він був одягнений у темно-сірі джинси та чорну футболку, на яку одягнув ще таку ж чорну сорочку, не застібуючи.
Чоловік побіг на вулицю до машини і, як побачила дівчина, щось дістав із переднього пасажирського сидіння.
Емма перед тим, як відкласти телефон, подивилася на годинник і чомусь ближче підсунула до себе наплічник. Їй було зовсім не по-собі. Була лише година дня... Час тягнувся повільніше равлика... Телефон був майже розряджений...

Чоловік повернувся повністю мокрий. На ньому не було сухого місця, а з чорного (вже розтріпаного) густого хвилястого волосся стікали струмочки води. Він тримав якусь папку під чорною сорочкою, щоб та не намокла. Його мокре обличчя підкреслило білосніжне світіння ламп: можна було роздивитися гострі риси обличчя та серйозний стурбований погляд.
Від руху дверей у коридорі стало ще прохолодніше, але натомість почувся приємний запах дощу.
Вдалині почулися звуки поліцейських сирен, а зі сходового майданчика Емма почула голос тітки.
"Зараз поліція буде брати свідчення..."

 Грім покотився містом і знову блимнула гроза.

Коли вже всі співробітники без виключення зібралися на другому поверсі, першим лише ходили двоє поліцейських і пильнували, щоб ніхто не покидав будівлю. Дівчина вирішила подивитися на перебіг подій: чи відрізняється він взагалі від сюжетів серіалів?

Емма стояла сама на сходах, намагаючись вловити хоч одну доведену до кінця думку. Вона не мала бажання бути в натовпі, але цікавість все ж брала гору. Дівчина ще піднялась на декілька сходинок вище і трохи обперлася на перила. Картина була наступна: десь з десяток поліцейських стояли в освітленій половині коридору, як в операційній з усіма співробітниками місцевого уряду і брали свідчення. Кожен узяв собі по двоє людей і намагався увесь балаган занотувати собі на листках. Емма, знаючи що відбулося, сама не розуміла сенсу розповідей ледь не усіх жінок. Навіть брутальні чоловіки не могли зліпити слова до купи. Луїзи ніде не було видно.
Раптом, дівчина помітила, що з приймальні виходять ті двоє чоловіки-детективи. Той, що Гаррісон, перекинувся декількома словами із іншим чоловіком у формі і разом зі своїм (як вже здогадалась дівчина) напарником протиснулися крізь натовп. Видно було, що обидва були змучені.  
Лише в світлішому коридорі і з більш відфільтрованими думками дівчина змогла роздивитися обох детективів, які були вищі за неї ледь не на дві голови.
Гаррісон мав дуже світле русяве розтріпане волосся та блакитні очі, які можна порівняти із кольором морської глибини. Його напарник мав темно-карі очі і засмаглу шкіру. З нього вже не лилася вода, але все ж він увесь лишався мокрим до нитки.  
Білявий помітив, що Емма стоїть осторонь і посміхнувся їй як міг.
- Чого ти тут стоїш? - вони з напарником зупинились біля неї.
- Та нічого... - злякано відповіла дівчина. - Тітку чекаю.
Гаррісон схвально кивнув.
- Я так розумію, що вона дає свідчення. - втрутився другий. - Не могла ж вона просто тебе тут забути. Тим паче, - подивився на годинник на руці, - робочий день ще далеко не закінчився.
Емма кивнула, сподіваючись, що це буде кінець розмови, але перший додав:
- Ось тримай. - і простягнув ледь помітно тремтячою рукою візитівку, на що дівчина випадково підняла брову від здивування. - Якщо ще тут щось станеться - зателефонуй мені, це мій номер. Якщо я не зможу говорити - розмовлятимеш із Джоном.
Другий теж змучено посміхнувся і просто так помахав їй рукою. Емма зніяковіло піджала губи і, сховавши візитівку у кишені, кивнула.
- Добре.
Іен та Джон теж кивнули їй по черзі та пішли сходами вниз, обговорюючи щось своє.

Раптом з натовпу виринула Луїза. Неможливо було розібратися, які у неї емоції на обличчі.
- Пішли, Еммо, я відвезу тебе додому.
Гнів. Це був гнів. Але через що? Через те, що сказала Емма, чи це через вбивство?
- Луїзо, а тобі взагалі можна сідати за кермо у такому стані?.. - боязко запитала племінниця.
- Байдуже! - відрізала вона.
Луїза пройшла повз дівчини і дзвінко почала спускатися сходами. Емму заціпило: вона не збиралася ризикувати своїм життям (ну і тітки, раз на те вже пішло...) у таку негоду! Тим паче після вбивства у її ж приймальні!
- Луїзо! - дівчина вибігла за тіткою на вулицю. Дощ вже не залишив на одязі сухого клаптику. - Я все розумію, але я не сяду у машину після і під час усього цього!