Розділ 2

Всі слухняно вийшли в коридор і Луїза нарешті помітила Емму.
- Еммо, золотце! Де ти була? Я так хвилювалася! Все буде добре!..
Жінка налетіла на племінницю і запроторила у свої обійми. Було видно, що вона зовсім скоро зомліє, але, не дивлячись на це, всеодно трималася доволі непогано, хоч макіяж від сліз потік, як горрор-грим. Тримаючи дівчину в обіймах, Луїза трохи заспокоїлась.
- Все добре, я була на вулиці... - Емма  сама цілком не зрозуміла, що трапилось.
- Тут... тут... тут сталось... - почала Луїза, але знову отямилась і відпустила племінницю. - Боже, ти ж сиділа у кріслі поруч!
Вона знову залилася, слізьми та істиречними схлипуваннями. Одразу ж до тітки підійшла якась жінка і простягнула серветку, щоб та витерла розмазану туш. Незнайомка, яка прикувала своєю присутністю погляд Емми, зовсім не здавалась наляканою, радше якоюсь беземоційною.

Емма розуміла, що тітку треба якось втішати, але вона не знала як. Трохи повагавшись, дівчина вирішила, що зараз їй нічим не зарадить і задля годиться просто підійшла і трохи погладила плече тітки, типу на знак втішання. Її усю трусило від сліз.
Дівчина нишком відійшла від Луїзи і спробувала трохи пробитися до дверей приймальні, щоб хоч трошки подивитися на моторошну обстановку вбивства. Емма розуміла, що після побаченого вона не зможе далі спати нормально.

Людей було багатенько (напевно ледь не всі співробітники місцевого уряду), і через це дівчина змогла розгледіти лише стіни приміщення. Усе було всіяне бризками крові, десь більше, десь менше. Червоним покрилися усі меблі і тепер це було схоже на якусь катівню. Перед дверима стояли переважно чоловіки, тож Емма не могла побачити усіх деталей... Лише ноги... кросівки...
"Дивно, - подумала дівчина, - чому нікого не турбує, кого вбили?"
З цими словами вона попрямувала назад до тітки і рішуче звернулася до неї.
- А кого вбили?
Луїза і люди, які знаходилися поруч з ними остовпіли і, перезирнувшись, хвиля перешіптування покотилася коридором.
- Кого хоч вбили? - голосно запитав бородатий чолов'яга років тридцяти, який стояв біля куллера з водою.
Емма незадоволено закотила очі через те, що її запитання буквально "вкрали". Її дивувало, що в уряді всі працюють як на підбір: доволі гарні та цілком відповідали місцю своєї роботи...
- Приїдуть слідчі і все дізнаємось. - стримуючись, сказав інший.

На Луїзі не те, щоб обличчя не було: вона була схожа на живого мерця. Розгублений погляд дивився на обличчя людей, які спопеляли її вимагаючим цікавістю і страхом поглядом.
- Я так розумію, що однієї людини і тут не дорахувались! - з награною веселістю, але ноткою гіркоти у голосі пролунав чоловічий голос зі сходів.

Усі шоковано подивилися туди, звідки долинав голос:
спершись ліктем на сходові перила, стояв високий блондин у костюмі, років 30.
- А ви... - почала жінка, яка працювала з Луїзою перед тим, як Емма до них заходила.
- Іен Гаррісон, - чоловік показав документи. - приватний детектив, якого ви викликали. - закінчив він із помішкою і обвів усіх поглядом. - Я бачу, що діти тепер теж в уряді працюють.- помахав Еммі рукою. Та, в свою чергу, стояла в натовпі, роззявивши рота, від пафосності цього детектива.
- Ми викликали поліцію... - почулося "з перших рядів".
- Поліція вам не допоможе, вона не виконує свою роботу як слід. - відмахнувся Гаррісон. - Тим паче, що вона і так скоро приїде...
- Ми вам заплатимо стільки, скільки скажете! - слізно зірвалася на крик Луїза. - Лише розберіться що тут і до чого!
- Показуйте де труп. - посерйознішав чоловік. Хто стояв ближче до місця злочину, вказали на приймальню Луїзи.

Детектив взявся до роботи: із великої прямокутної сірої сумки, яка висіла у нього на плечі, він дістав рукавички і попрямував крізь натовп. Увійшовши до кімнати, він суворо додав через плече:
- Усі розійдіться по своїм кабінетам і нікуди не ходіть без нагальної потреби, незабаром приїде поліція і буде все фіксувати.

Всі охоче покинули коридор. Навіть Луїза забулася про рідну племінницю і собі зникла з натовпом. Другий поверх став майже порожнім. Еммі було цікаво поспостерігати за роботою детектива. Їй кортіло дізнатися, чи відрізняється бодай щось у цій професії із фільмами про вбивство. Її роздуми та спостереження перервав детектив Гаррісон, який, присівши навколішки, оглядав жертву. Здавалось, ніби детектив помітив Емму спиною.
- Я ж казав усі... - без злості, тоном, ніби виринув з робочих думок, звернувся він до дівчини.
- Вибачте... - злякано прошепотіла Емма і швидким кроком пішла до сходів.
Вона не знала куди їй йти: до тітки їй взагалі не хотілось, бо єдине, що вона буде там робити - це заспокоювати її та сидіти в телефоні. А цього їй взагалі не хотілося від слова зовсім. Їй треба було провітритись.

Вона сіла на знайому лавочку, поклала наплічник поруч і сперлася ліктями на коліна. Думки в голові вирували наче смерчі: "Чому одразу ніхто не задався питанням про вбиту людину?", "Чому Луїза така безвідповідальна?", "Чому навіть зараз Луїза не спохопилася і не шукає її, свою рідну племінницю?", та "Чому з усіх життєвих пригод для зміни чогось нового у житті сталася саме така?".
Емма в глибині душі відчувала, що через те, що вона тут сидить сама - перепаде від Луїзи. "Тим паче, - розмірковувала дівчина, - якщо думати логічно, то вбивця зараз на свободі і знаходитися тут дуже небезпечно, і..."
Емма враз перестала думати. От зараз її почало трусити. Зараз їй стало страшно... Але щось її тут тримало: кортіло просто сидіти тут і дихати морським повітрям. Їй подобалося сидіти із майже нічим. Що вона зараз з собою мала? Блокнот, ручки, речі, які лишилися в тітчиному будинку, телефон і гаманець з грошима, які їй дала мама, яких могло б вистачити на декілька самостійних повноцінних днів проживання. Якщо так зрозуміти, то фактично для справжніх пригод цих речей було б досить...  Якби вона була у фільмі... але не зараз...
Емма зрозуміла, що її думки зайшли трохи не туди і вона трохи отямилася. Ставало прохолодно і у футболці та шортах вже не було тепло. Раптом дівчина достеменно зрозуміла: тут є море. І це, напевно, насувався шторм. Але вона не хотіла нікуди йти! Єдине, що могло її хоч якось заспокоїти - це тиша і вітер... і шум хвиль, які змагаються між собою за перше місце поглинути місцевий пляж.
Емма зрозуміла, що метрів 100 і вона буде біля води.
"Луїза мене зовсім не шукає... Але чим я краща? Я її не повідомила, що буду тут... Можливо варто просто піти до неї? Це ж не останній шторм цього літа, чи не так?.."
Дівчина не знала скільки вона там просиділа, але знала, що не надто довго. Чи ні?
Остаточно виринути з думок їй допоміг скрегіт гальм: чорна машина загальмувала на парковці поруч.
Вона зібралася речами і думками та попрямувала назад у приміщення, тремтячи від адреналіну.
"Еммо, це найкраще рішення..." - торочила вона собі.