Початок літа. Їй лише 15. Вона приїхала сюди до своєї тітки заради крутих літніх емоцій або просто спокійного життя. От зараз вона, Емма, сидить на своєму тимчасовому ліжку, своєї тимчасової кімнати. Перед вересневими шкільними покупками вона поїде назад додому. Дивно, вона раніше так рано ніколи не прокидалася, але зараз на годиннику шоста ранку, а в руках телефон і стрічка Інстаграму перед очима. Дуже кортить їй прогулятися містечком, але вона боїться незнайомого місця. Хоча вона була тут. Але давно. І нічого вже не пам'ятає.
Година ранкового дня пролетіла непомітно, і о сьомій у двері кімнати постукали.
- Доброго ранку, сонечко! - тітка Луїза привідкрила двері, у той час як Емма похапцем сховала телефон під подушку.
- Доброго! - відповіла Емма, лагідно посміхнувшись їй у відповідь.
- Не хочеш сьогодні піти до мене на роботу? Роздивишся людей, місцевість... А потім сходиш на вулицю, прогуляєшся, купиш морозиво!
- О, оце я залюбки! - дівчина зірвалася з ліжка і побігла до ванної кімнати в надії, що зможе потоваришувати з новими людьми і хоча б трохи змінити своє оточення.
- Піду зроблю сніданок! - кинула племінниці навздогін тітка Луїза.
Не те, щоб сніданок був несмачний, але пластівці з молоком були якісь не дуже... Суто через те, що Луїза Еммина тітка по маминій лінії, дівчина вирішила ввічливо запивати пластівці апельсиновим соком і посміхатися, ніби їй дуже смачно.
Кухня, як і решта будинку була повністю світла: білі меблі іноді з вкрапленням блакитних фарб були неначе вчора поставлені. Все здавалося настільки новим, ніби Луїза тільки вчора сюди переїхала. Через вікно (на якому, до речі, не було жодної плямочки) простягалася вулиця, на якій розмістився рідний тітчин дім та невелика садиба. Навіть тут, у приміщенні морське повітря давало про себе знати.
На збирання речей на день Луїза дала Еммі 10 хвилин, після чого посигналила їй двічі з машини, аби племінниця трохи поквапилась.
З собою Емма не мала багато речей. Їй усе влізло в один наплічник. Тим паче, перед від'їздом її мама сказала, аби вона накупила речей у цьому містечку.
По дорозі на роботу Луїзі кортіло дізнатися більше про улюблену племінницю, адже вона її не бачила вже понад 10 років...
- Що з собою узяла? - допитувалася тітка, пильно слідкуючи за дорогою та ледь тримаючи кермо, ніби хотіла показати, яка ж вона вправна водійка.
- Та нічого особливого, - сором'язливо почала Емма. - лише гаманець, телефон, зарядку, шопер...
- Ти ж правда вже облаштувалася у своїй кімнаті? Вона тобі подобається?
- Так, звичайно! - відповіла дівчина, досі дивлячись у вікно. - Там було не важко все розкласти.
Під "Там було не важко усе розкласти", Емма мала на увазі "Я просто все вивернула з наплічника на ліжко і взяла найнеобхідніше", але через те, що дівчина дуже сором'язлива навіть зі своїми рідними - промовчала.
До роботи було їхати хвилин 20, тож усі питання від тітки переслідували дівчину секунду за секундою.
Нарешті! Вони дісталися парковки і перед очима племінниці постала триповерхова будівля із досить непогано доглянутою територією: газони повністю були чистими та підстриженими. Фасад був радше світло сірим, аніж білосніжним. Незабаром мала початися та сама довгоочікувана екскурсія роботою тітки 2.0 (перша була будинком Луїзи). Так думала Емма. Але щойно вони зайшли до триповерхової будівлі - від працівників тітці не було відбою...
Вона працювала директоркою місцевого уряду. Розгублений погляд переводився з паперу на папір, ніби не розуміючи що то за документи.
Емма, яка розуміла важливість тітчиної роботи, трохи відійшла від робочого натовпу і просто йшла за ними. Так вона опинилася у Луїзиному кабінеті на другому поверсі.
На відміну від будинку, тут переважали сірі барви з вкрапленням білих меблів. Єдине що було спільне - скло. Воно було таким чистим і таким блискучим, що ніби набувало якогось блакитного та лазурного відтінку.
Емма всілася в одне з трьох темносірих крісел приймальні, оскільки не ризикнула зайти до кабінету Луїзи та "втручатися" у міські справи. Вона роздивилася приміщення: перед нею був невеликий прозорий журнальний столик, на якому були ваза з цукерками та два штучні кактуси. Через 15 хвилин всі вийшли з кабінету. Емма в свою чергу встигла вже підключитися до робочого інтернету.
- Еммо, вибач мені, будь ласка... Сьогодні неймовірний завал на роботі... Не вийде мені провести екскурсію роботою та все показати... - почала Луїза.
- Та не переймайся! - перебила її племінниця, - Все добре, потім про все розкажеш.
Луїза змучено і ніяково посміхнулася. Незважаючи на початок робочого дня, вона вже була втомленою: тугий хвіст зі світлим волоссям вже трохи розпустився а на обличчі вже була помітна втома, а в її карих очах - роздратування: в них можна було прочитати, що у роботі знову якісь невирішені проблеми.
- Ти не ображаєшся?.. - запитала тітка тримаючи руки так, ніби Емма її директор, а вона її сильно підвела.
- Звичайно ні! - пожвавішала Емма і зробила невеличку паузу: - Тільки скажи мені де тут туалет.
Обидві посміхнулися.
- Одразу біля сходів зліва. Ти побачиш... Вибач, мені треба піти забрати документи...
- А я ж зможу піти погуляти містом?
- Сама?
- Так. Не далеко...
- Так, звичайно... тільки мені напиши, аби я знала де ти будеш.
Емма з посмішкою кивнула. Луїза зникла з приймальні. Було чути, як її кроки на підборах віддаляються.
Емма з полегшенням видихнула і трохи згорбилась. "Як добре, що все відклалося..."
Минула перша година сидіння у приймальні. Еммі було нудно. У Луїзиному кабінеті ніби нікого не було, тому дівчина вирішила зайти.
Зліва був чорний стелаж на всю стіну естетично заповнений папками, книгами та різним приладдям. Зправа стояв кулер з водою та шафа для одягу. Посеред кабінету розмістився робочий стіл Луїзи, а позаду - величезне вікно, з обидвох боків якого були високі фікуси.
Стіни були темно сірі, меблі - чорні, світло тітка так і не увімкнула, тож було дуже темно.Так само як і по всій будівлі (в усякому разі там, де вона проходила - точно).
- Вибач, що відволікаю. У тебе нема зайвого блокнота і ручки?
- Га? - розгублено, виринаючи з думок, перепитала Луїза, але одразу ж до неї дійшло. - Так-так, звичайно...
Вона відкрила нижню шухляду тумбочки біля столу і дістала новий фірмовий блокнот та дві ручки. Хоч вони писали однаково синім кольором, але всеодно дві краще, ніж одна.
- Тримай, - сказала Луїза і простягнула Еммі те, що вона просила.
- Дякую, - відповіла їй племінниця і трохи навіть нахилилася вперед на знак подяки.
Розмістившись знову у кріслі, вона відкрила блокнот і почала малювати. Малювала Емма просто людей з голови. Не те щоб виходило дуже добре, але не погано це точно. Минуло декілька хвилин і дівчина зрозуміла, що тут якось не затишно. "Може піти на вулицю? Треба вже вивільнятися з інтровертської скутості!" - подумала Емма і вже підвелася, аби попередити Луїзу про прогулянку, як зрозуміла, що вона знову вирішує якісь питання із співробітницею.
"Піди привітайся! Скажи, що ти підеш на вулицю! Хоч слово вичави з себе! Ти вже доросла!" - товкмачила собі дівчина і все ж вирішила зробити це, але швидко.
- Добрий день! Тітко Луїзо, я піду погуляю. Якщо що, то дзвони.
- Так-так. - заклопотано відповіла тітка, навіть не глянувши на племінницю.
Співробітниця навіть вухом не повела.
Емма зібрала все до наплічника і рушила до низу.
"Як добре, що всі заклопотані! Буде час боротися із сором'язливістю самостійно!" - подумки повторювала вона собі.
Емма знала, що вона замкнена у собі, але нічого з цим не могла вдіяти. Вона і так вже приїхала сюди задля зміни обстановки: думала, що зміни навколо призведуть до моральних модифікацій.