Розділ 6. ЗОРЯНИЙ НЕКСУС

Зорі пам’ятають те, що світи давно забули. Люди вирішують, у що з цього вірити.

— КОДЕКС МОНКОРДА, ФРАГМЕНТ 33

Перші двадцять хвилин Оскар не питав, куди вони летять.

Скайшир залишився за хмарами. Вертоліт ішов на південний схід, поступово втрачаючи висоту. Білі хребти розійшлися, між ними з’явилися широкі бурі долини, сухі русла й темні смуги чагарників. Сніг лежав лише на далеких вершинах і в затінку північних схилів.

Оскар сидів біля вікна й чекав, коли Ніколас поверне до Лхаси.

Не повернув.

За сорок хвилин машина знизилася ще раз. Висотомір на панелі показував трохи більше трьох тисяч чотирьохсот метрів. Унизу з’явилася невелика долина з терасами, кам’яними будинками й вузькою дорогою, що тягнулася вздовж річки.

На рівному майданчику за останніми будинками біліло викладене камінням коло.

Ніколас посадив вертоліт у самому центрі.

Оскар подивився на Авельбруса.

— Це не Лхаса.

— Ні.

— Тоді що це?

— Долина.

— Це я помітив.

Ніколас не вимкнув двигун. Гвинт і далі рубав холодне повітря над майданчиком, здіймаючи пил і суху траву. Лише коли пілот показав великий палець, Авельбрус відстебнув ремінь і відчинив бічні двері.

Оскар затримався на секунду.

Гул усе ще неприємно відгукувався десь за ребрами, але Парамир цього разу не накрив його цілком. Він бачив кам’яний майданчик, чоловіка в сірій куртці біля стіни, мотузку з випраним одягом.

Теперішнє залишалося теперішнім.

Авельбрус узяв дорожню сумку.

Оскар підтягнув до себе рюкзак.

— Ми тут пересідаємо?

— Ні.

— Автобус?

— Теж ні.

Холодне повітря увірвалося до салону.

За хвилину машина піднялася над майданчиком. Оскар прикрив обличчя від пилу. Вертоліт зробив широке коло над долиною й зник між схилами.

Тиша після нього здалася неприродною.

— І що тепер? — запитав Оскар.

Авельбрус подивився на будинки.

— Тепер живемо тут.

Оскар вирішив, що недочув.

— Скільки?

— Не знаю.

— Ви не знаєте?

— Саме так.

— А Сициліан?

— Сициліан рішення не змінював. Випробувальний термін припинено. Шолом залишився в Скайширі. Учнем Монкорда ти не є.

Оскар відчув знайомий важкий рух усередині, але змусив себе дослухати.

— Тоді чому я тут?

Авельбрус поставив сумку на землю.

— Після твого від’їзду ми із Сициліаном сперечалися майже годину. Я попросив не відправляти тебе одразу до Рима. Урешті він погодився на одне: я можу забрати тебе зі Скайшира й сам вирішити, чи є причина колись знову за тебе поручитися.

— І скільки в мене часу?

— Я вже відповів.

— Тиждень? Місяць?

— Терміну немає.

Оскар подивився на нього, намагаючись знайти приховану умову.

— А як я зрозумію, що пройшов?

— Ніяк.

— Чудово.

— Ти вже вмієш готуватися до іспиту, коли знаєш правила, — сказав Авельбрус. — Мені треба побачити, що ти робиш, коли тобі не обіцяють ані оцінки, ані нагороди.

— А якщо вам не сподобається?

— Я повернуся до своїх обов’язків. Ти продовжиш шлях без Монкорда.

Авельбрус підняв сумку й рушив до села.

Оскар ще кілька секунд стояв на майданчику.

Потім закинув рюкзак на плечі й наздогнав його.

Будинок стояв на околиці. Перший поверх був складений із темного каменю, другий — із дерева, потемнілого від часу.

Господаря звали Нірван.

Це був невисокий чоловік років шістдесяти, зі швидкими руками й звичкою спершу дивитися на річ, а вже потім — на людину, яка про неї говорила.

Авельбруса він зустрів без подиву.

— Давно, — сказав Нірван.

— Давно.

— Цього разу не сам?

Авельбрус кивнув у бік Оскара.

— Майже.

Нірван оглянув гостя від черевиків до рюкзака.

— Працювати вміє?

— Перевіримо.

— Тоді кімната нагорі вільна.

Оскар очікував хоча б запитання про те, хто він і звідки.

Запитання не було.

Кімната була маленькою: два ліжка, стіл, невелика піч біля стіни, труба якої йшла крізь стелю, і вікно на сухі тераси.

Жодних символів Монкорда, тренувальних кіл, шаф із замками чи прихованих дверей.

Оскар поставив рюкзак біля ліжка.

— Це місце пов’язане з Монкордом?

— Ні.

— Нірван знає, хто ви?

— Знає мене.

— А про мене?

— Що ти молодий чоловік, якому корисно навчитися завершувати одну роботу, перш ніж починати наступну.

— Ви так мене представили?

— Майже.

Наступного ранку Авельбрус розбудив його до світанку.

Оскар сів на ліжку.

— Куди?

— Надвір. Роботи вистачає.

Вони піднялися стежкою над селом.

На цій висоті дихалося легше, ніж у Скайширі, але Авельбрус не дозволив перетворити це на змагання. Пів години швидкої ходьби змінилися підйомом із рюкзаком, потім короткими прискореннями на рівній ділянці, вправами на рівновагу й роботою з власною вагою.

Жодних Кристалів.

Жодної зброї.

Жодних розмов про Турнір.

Після сніданку Нірван відвів їх до старого зрошувального каналу. Нічна вода розсунула кам’яну кладку, й частина стінки просіла.

До холодів її треба було відновити.

Оскар дві години тягав каміння з нижнього схилу. Опівдні сорочка прилипла до спини, хоча повітря залишалося холодним.

— Цей підійде? — запитав він, опускаючи черговий камінь.

Нірван похитав головою.

— Чому?

Той показав на тріщину в кам’яній плиті.

— Він витримає.

— Сьогодні.

Оскар хотів заперечити, але відніс камінь назад.

Надвечір він зрозумів, що ранкове тренування було найлегшою частиною дня.

Так почалися наступні дні.

Вони розвантажували мішки з ячменем і борошном, міняли прогнилі балки в сараї, чистили водозбірник, переносили каністри з пальним до генератора, підіймали каміння до нової стіни.