Розділ 5. ГОРА ПРОБУДЖЕННЯ

Гора випробовує тіло. Страх випробовує дух.

Правда випробовує обох.

— КОДЕКС МОНКОРДА, ФРАГМЕНТ 23

За тиждень Оскар уперше прокинувся раніше за будильник.

За вікном іще стояла ніч. У склі відбивалося його обличчя, а далі, над власною тінню, здіймалася Аферуна — чорна вершина з тонкою сріблястою крайкою.

Останні сім днів Оскарові забороняли все, що він вважав справжнім навчанням. Він ходив сходами під наглядом лікаря, проходив дихальні тести, здавав кров і щовечора відповідав на ті самі запитання: чи болить голова, чи не нудить, чи не двоїться в очах.

Авельбрус змушував його розрізняти втому, нестачу кисню й страх так, ніби це були три різні мови.

У перший день Оскар надто швидко піднявся на один проліт, а потім десять хвилин сидів біля стіни, поки Ніколас стежив за датчиком на його пальці. На третій він уже зміг без зупинки пройти кільце Великого Нексуса. На п’ятий Авельбрус дозволив йому піднятися до північних воріт, але заборонив виходити за них.

Із галереї Оскар бачив Червоний сектор.

Там тренувалися Сильвестр, Моніка й десятки учнів, які вже готувалися до відбору. Він намагався рахувати їхні рухи, але крізь скло вони перетворювалися на беззвучний ритм, у якому йому поки що не належало жодного удару.

Кожен день без тренування здавався вкраденим.

Щовечора показники трохи поліпшувалися.

Оскарові доводилося визнавати неприємну річ: очікування теж могло бути роботою, хоча ніхто не бачив у ньому героїзму.

Сьогодні мала відбутися перевірка.

Оскар одягнувся, взяв підготовлений рюкзак і спустився до Великого Нексуса.

На одному зі столів на нього чекали каша, сушені фрукти й гарячий чай. Поруч з Авельбрусом стояли Даріус і Сильвестр.

— Сильвестр іде з нами? — запитав Оскар.

— Так, — відповів Даріус. — На Аферуну не виходять удвох. Він знає зимовий маршрут і технічні ділянки. Ви підете втрьох: Сильвестр першим, ти за ним, Авельбрус замикатиме зв’язку.

Даріус коротко глянув на тейп на правому зап’ясті учня.

— Рука?

— Працює.

— Добре.

Більше він до цього не повертався.

На стіл лягли три аварійні маяки, аптечка, невеликий кисневий балон, моток яскравої мотузки й роздруківка прогнозу.

Авельбрус провів пальцем по рядках.

— До полудня вікно стабільне. Після цього погода почне псуватися. О дванадцятій розвертаємося в будь-якому разі, навіть якщо до вершини залишиться сто метрів.

— А якщо буде видно, що встигнемо?

— Тоді встигнемо повернутися іншого дня.

Авельбрус перевірив Оскарові карабіни, попросив його самому зробити те саме й лише після цього кивнув на сніданок.

Сильвестр поклав перед ним короткий відрізок мотузки.

— Покажи подвійну вісімку.

— Не вмію.

— Тоді вчися.

Він повільно зав’язав вузол, розпустив його й змусив Оскара повторити.

З першої спроби петля затягнулася неправильно, з другої вийшла надто короткою. Сильвестр не всміхнувся.

Просто знову розправив мотузку на столі.

— Вузол має бути зрозумілий з одного погляду. У горах ніхто не зобов’язаний вірити тобі на слово, що ти все зробив правильно.

На четвертій спробі він прийняв роботу.

Перед виходом Авельбрус ще раз повторив умови: вершина не була метою за будь-яку ціну. Розворот за часом, погіршення погоди або рішення будь-кого з трьох припиняли підйом для всієї зв’язки.

Оскар кивнув.

У теплому Нексусі правило здавалося очевидним.

Біля північних воріт Даріус зупинився.

— Далі ви троє. Зв’язок кожні сорок хвилин. Якщо хтось каже «назад» — суперечка закінчена.

Сильвестр першим ступив за ворота.

Спочатку маршрут ішов широким кам’янистим схилом. Між валунами ще трималися жорстка трава й низькі кущі ялівцю, але вже за пів години зелень залишилася нижче.

Далі були лише темний камінь, старий сніг і крижані смуги в тіні.

Оскар швидко зігрівся й на якийсь час вирішив, що вершина виглядає страшнішою, ніж є насправді.

Сильвестр ішов попереду, перевіряючи сніг палицею й позначаючи місця, де під свіжим шаром ховався лід. Він не підбадьорював і не озирався без потреби, але тримав такий темп, щоб Оскар не відставав.

Біля першої крутої ділянки Сильвестр зупинився й змусив Оскара самому закріпити страховку.

Перевірив вузол, смикнувши петлю всією вагою, а потім повернув карабін.

— Правильно?

— Достатньо, щоб я пішов слідом.

Для Сильвестра це, мабуть, означало похвалу.

На майданчику, захищеному від вітру, вони зупинилися випити води.

Сильвестр перевірив час і подивився на верхній гребінь.

— Ти вже підіймався на Аферуну? — запитав Оскар.

— Сім разів.

— Усі сім — до вершини?

— П’ять.

— А двічі що сталося?

— Першого разу гребінь закрив вітер. Другого — у верхньому кулуарі пішла тріщина по сніговій дошці.

Оскар подивився вгору.

— Лавина?

— Ще ні. Тому ми й розвернулися.

Він сказав це без жодного жалю.

Оскар прибрав флягу.

Сильвестр явно не вважав повернення поразкою.

Оскар поки що не був певен, що сам здатен ставитися до цього так само.

Трохи вище маршрут притиснувся до скелі.

Праворуч відкрився урвистий схил, і хмари опинилися помітно нижче за їхні ноги.

Оскар зупинився ближче до стіни.

Сильвестр подивився на нього.

— Боїшся висоти?

— Так.

— Тоді не дивися вниз. Дивися на наступну опору. Перенось вагу лише після того, як перевіриш її.

Оскар кивнув.

У дитинстві він мало не зірвався з даху.

Самого падіння майже не пам’ятав — лише мокру водостічну трубу під пальцями, порожнечу під ногами й чужі руки, які в останню мить втягнули його нагору.

Відтоді тіло згадувало висоту раніше за розум.