Розділ 3. ПОДОРОЖ НА СХІД

Звуки можуть обманути слух.

Та навіть у цілковитій тиші людина відчуває чужу волю.

— КОДЕКС МОНКОРДА, ФРАГМЕНТ 57

До аеропорту Оскара проводжав отець Фабіан.

Вони вийшли із семінарії ще затемна. У внутрішньому дворі чекав мікроавтобус делегації, водій складав валізи, а отець Маттео звіряв прізвища зі списком. Рим іще спав; над дахами лише починала сіріти вузька смуга неба.

Фабіан допоміг затягнути ремені на великому дорожньому рюкзаку. На дні лежав загорнутий Шолом, поверх нього — лист настоятелю Шаоліню й блокнот Вікторії.

— Бенедикт підтвердив передачу, — сказав священник. — До Шаоліню за Шолом відповідаєш ти.

— Отже, ви все-таки мені довіряєте?

— Ми довіряємо тобі довезти предмет. Це не те саме, що визнати його твоїм.

Оскар поправив лямку.

— А в Шаоліні?

— Настоятель вирішить, як досліджувати його далі. Тобі дозволили бути присутнім, якщо він вважатиме це безпечним.

— Виходить, я кур’єр.

— І тимчасовий хранитель. Кур’єр відповідає за посилку до моменту передачі. Хранитель — ще й за те, що робить із нею дорогою.

Оскар подивився на рюкзак.

— Я довезу.

— Зроби все, щоб довезти, — поправив Фабіан. — І зателефонуй, навіть якщо знайдеш зовсім не ту відповідь, на яку сподіваєшся.

— Зателефоную.

— Оце вже обіцянка, яку можна виконати.

Вони не обіймалися. Фабіан лише на мить затримав долоню на його плечі, а потім відступив до воріт.

Коли мікроавтобус рушив, Оскар побачив у задньому склі самотню постать під ліхтарем і вперше по-справжньому відчув, що залишає свій другий дім.

В аеропорту Шолом уперше побачила стороння людина.

Працівник контролю довго розглядав зображення на екрані, а тоді попросив відкрити рюкзак. Оскар відчув, як усередині розливається холодна порожнеча.

Отець Маттео, який очолював делегацію, став поруч.

— Там металевий предмет, — сказав працівник італійською.

Оскар розстебнув рюкзак і дістав згорток.

Шолом лежав у тканині нерухомий і цілком безпечний на вигляд. Ні тепла, ні вібрації.

— Що це?

— Предмет релігійно-історичного характеру, який направляють на дослідження, — відповів Маттео раніше за Оскара. — Документи тут.

Він простягнув папку, підготовлену фондом за розпорядженням Бенедикта. У ній Шолом значився як металевий об’єкт невідомого періоду, не внесений до музейного каталогу й направлений на дослідження.

Формулювання було рівно настільки правдивим, щоб не пояснювати зайвого.

Працівник оглянув краї й внутрішню поверхню, повернув знахідку й пропустив їх.

Оскар сховав Шолом.

— Отже, ви знали, що я його везу?

— Я знав, що мені доручено провести предмет через усі формальності й доставити делегацію до Пекіна, — сказав Маттео. — А тобі — доправити його далі, до Шаоліню.

— А що це взагалі за річ?

— Предмет із закритого фонду, який Бенедикт дозволив передати настоятелю для дослідження. Більше мені знати не обов’язково.

Оскарові чомусь стало спокійніше.

Маттео не вдавав, ніби розуміє більше, ніж йому справді повідомили.

Переліт тривав майже весь день. Під крилом змінювалися море, гори й безкраї простори землі, які раніше вміщалися для Оскара на сторінках атласу.

Він намагався читати про Шаолінь, але думки раз по раз поверталися до останніх слів Фабіана.

Можливість знову стати людиною, якій можна довіряти.

Отець Маттео сидів поруч. Перші години польоту вони майже не розмовляли. Потім священник закрив книжку й сказав:

— Коли я був трохи старший за тебе, вперше поїхав до Лівану. Був упевнений, що одна подорож пояснить мені і віру, і війну, і самого себе.

— Пояснила?

— Ні. Зате я перестав вірити людям, які обіцяють одну відповідь на все.

Оскар глянув на рюкзак під сидінням.

— А якщо відповідь справді існує?

— Тоді запитання їй не зашкодять. Якщо відповідь вимагає, щоб ти спочатку перестав питати, я б їй не довіряв.

Оскар відкрив книжку, але один і той самий рядок кілька разів проплив перед очима, так і не залишивши змісту.

Коли він усе-таки задрімав, йому знову наснилося поле битви.

Воїн у Шоломі рухався вздовж розбитого строю. Там, де він проходив, люди, що відступали, зупинялися й знову піднімали зброю — не за наказом, а наче сам його крок нагадував їм, що бій іще не закінчено.

Оскар прокинувся раніше, ніж побачив обличчя під металом.

У Пекіні групу зустріли представники фонду.

Програма була розрахована на три дні: конференція, відвідування храмового комплексу, зустріч із реставраторами. Після цього делегація мала повернутися до Рима.

Перший день Оскар провів разом із групою. Допомагав розкладати матеріали до конференції, перевіряв підписи на реставраційних схемах і перекладав запитання іноземних гостей.

В одному з храмових комплексів він побачив, як майстри замінюють пошкоджену дерев’яну балку, не розбираючи стародавнього даху.

Робота вимагала тієї самої поваги до ваги й простору, про яку говорила Вікторія.

На кілька годин Оскар майже забув про рюкзак.

Лише ввечері, повернувшись до готелю, він знову відчув слабке тепло, що йшло від Шолома.

Дістав лист настоятелю Шаоліню й відкрив розклад потягів.

До монастиря було понад сімсот кілометрів.

Якщо чекати завершення програми, часу на дорогу вже не залишиться.

Перед світанком Оскар застебнув рюкзак і спустився до холу.

Маттео сидів біля вікна з горнятком кави й помітив його раніше, ніж він устиг дійти до виходу.

— Куди?

Оскар зупинився.

— До Шаоліню.

— Зараз?

— Якщо залишуся з групою ще на два дні, не встигну до вашого зворотного рейсу.

— Тому вирішив зникнути без попередження?