Розділ 2. ВАТИКАН

Не кожен ключ відчиняє те, що приховано за дверима.
Деякі розкривають того, хто тримає їх у руках.

— КОДЕКС МОНКОРДА, ФРАГМЕНТ 29

IX

До Будапешта Оскар майже не відходив від вікна.

У вагоні їхали люди з різних міст, але історії в усіх починалися однаково: сирена, кілька хвилин на збори, дорога, яку ще вчора неможливо було уявити.

Літня жінка навпроти всю дорогу тримала на колінах папку з документами й невелику сумку. Молода мати заколисувала дитину й час від часу уточнювала в провідника час прибуття: їй потрібно було встигнути на наступну пересадку.

У Будапешті волонтери зустрічали потяг просто на платформі. Одних скеровували до реєстраційних столів, іншим пропонували гарячу їжу, місце для ночівлі й допомогу з подальшим маршрутом. Над натовпом здіймалися картонні таблички з назвами міст.

Оскар знайшов стійку з маршрутом до Відня. Йому пояснили, на яку платформу йти й де після прибуття шукати нічний потяг до Рима. Адресу від Юлії він переписав на папір і поклав у паспорт: батарея телефона могла розрядитися будь-якої миті.

До Відня було кілька годин. Там довелося чекати майже до ночі. Оскар сидів на рюкзаку під електронним табло, заряджав телефон від спільного подовжувача й дивився, як люди вирішують, куди їхати далі. Дехто залишався в місті й прямував до центрів розміщення. Інші сідали на потяги до Німеччини, Чехії, Італії.

Він теж міг зупинитися. Попросити місце на кілька днів, продовжувати звідти пошуки матері, не їхати ще далі в країну, мови якої майже не знав.

Натомість Оскар дочекався нічного потяга до Рима.

Щоразу, коли з’являвся зв’язок, він перевіряв списки знайдених людей. Імені Вікторії там не було. Тоді відкривав їхнє листування, перечитував старі повідомлення й знову ховав телефон, не відповідаючи собі на запитання, навіщо їде все далі від Парамира.

До Рима Оскар прибув під дощем.

Він вийшов із вагона останнім і якийсь час стояв на платформі, поки люди обтікали його з обох боків. Після кількох діб дороги тіло вже не розрізняло втоми й голоду. У рюкзаку лежали дві футболки, документи, зарядний пристрій і майже розряджений телефон з адресою, яку надіслала Юлія.

Блокнот Вікторії він знайшов іще в Будапешті, коли шукав паспорт у внутрішньому відділенні рюкзака. Оскар точно його туди не клав. Це був той самий робочий блокнот, у якому мати поєднувала розрахунки зі швидкими замальовками будівель. Мабуть, увечері перед його днем народження вона сама поклала його до шкільного рюкзака й нічого не сказала.

Тепер блокнот лежав між документами й запасною футболкою. Від батька в Оскара залишився годинник на зап’ясті. Від матері — кілька десятків списаних сторінок, про які він дізнався вже після її зникнення.

До площі Святого Петра того дня він не дійшов.

Церковний центр допомоги містився в колишній семінарії неподалік від Ватикану. За важкими дверима пахло супом, мокрим одягом і ліками. У коридорі стояли розкладачки, діти малювали за довгим столом, кілька волонтерів розбирали пакунки з пожертвами.

Оскара зустрів худорлявий чоловік років п’ятдесяти в чорній сорочці з білим комірцем. Він звірився зі списком і перейшов на повільну англійську:

— Оскар Гросс?

— Так.

Погляд чоловіка на мить затримався на Оскаровому годиннику. Так коротко, що Оскар вирішив: здалося.

— Я отець Фабіан. Юлія попередила, що ти їдеш сам. Де твої батьки?

Оскар відповів не одразу.

— Батько загинув кілька років тому. Мама зникла під час обстрілу.

Фабіан не вимовив звичного «мені шкода». Він узяв Оскарів рюкзак, наче почув саме ту частину відповіді, на яку можна було відреагувати ділом.

— Спочатку поїж. Потім зв’яжемося зі службою розшуку й розберемося з документами. Сьогодні більше нічого вирішувати не треба.

— Я можу працювати.

— Сьогодні ти можеш поїсти.

— Я не хочу просто так займати місце.

Священник уважно подивився на нього.

— Допомога — не борг, який треба повернути до заходу сонця.

Оскар опустив очі.

— Я все одно можу щось зробити.

— Бачу, сперечатися з тобою марно. На кухні гора брудного посуду. Але спочатку — дві тарілки супу.

Увечері Фабіан відвів його до колишньої навчальної зали на другому поверсі. Між стінами стояли розкладачки, розділені переносними ширмами. Хтось уже спав, хтось пошепки розмовляв телефоном. Вільне місце знайшлося біля вікна, поруч із літнім чоловіком з іншої евакуаційної групи.

— Поки що будеш тут, — сказав Фабіан. — Завтра прийде працівник міграційної служби. Він допоможе оформити тимчасовий захист і офіційний запит щодо матері.

— А якщо її знайдуть?

— Тоді з тобою зв’яжуться.

— Скільки це може тривати?

— Не знаю.

Фабіан не намагався пом’якшити відповідь. Оскар був йому за це вдячний.

Уночі дощ стукав по даху. З вулиці долинав шум машин, іноді били дзвони. Після Парамира світ за вікном здавався неможливим: люди поверталися з ресторанів, сміялися під парасольками, будували плани на ранок.

Оскар дістав блокнот Вікторії. Поміж робочими розрахунками мати малювала фасади побачених будівель і місця, які мріяла відвідати. На одній сторінці був швидкий начерк купола Святого Петра.

Під ним її рукою написано:

Простір має вести людину, але не позбавляти її вибору.

Оскар довго дивився на рядок, а потім закрив блокнот.

Наступного ранку отець Фабіан повів його до Ватикану.

X

Площа Святого Петра була майже такою, як уві сні.

Білі колонади охоплювали її двома півколами, над фасадом височів знайомий купол. Тільки людей виявилося менше, а камінь після дощу був сірим, а не сліпучо-білим. Вікторії серед перехожих не було.

Оскар зупинився біля обеліска.

— Ти вже тут бував? — запитав Фабіан.