Розділ 1. СВІТАНОК І ПОПІЛ

Дух здатен жити без тіла. Та тіло без духу — ніщо.

— МОНКОРД, ДОКТРИНА I

У свій сімнадцятий день народження Оскар загадав побачити весь світ.

Він устиг задути сімнадцять свічок, перш ніж на кухні згасло світло.

Холодильник замовк, лампа над столом блимнула й залишила їх у темряві. За вікном іще горіли ліхтарі, тож Вікторія навіть не підвелася зі стільця.

— Знову тільки наш будинок, — сказала вона. — Схоже, електрик вирішив зробити тобі подарунок.

— Дуже символічний. Доросле життя починається без світла.

Мати засміялася й увімкнула ліхтарик на телефоні. Білий промінь ліг упоперек столу, вихопивши з темряви полуничний чизкейк, дві чашки й стару фотографію в рамці на підвіконні. На знімку батько тримав маленького Оскара на плечах. Олександр Гросс усміхався так, наче попереду в них було скільки завгодно часу.

Грім лежав під столом, поклавши важку голову Оскарові на коліно. Зазвичай сам запах солодкого не дав би псові всидіти на місці, та сьогодні німецька вівчарка майже не торкнулася їжі. Ще вранці він почав ходити за Вікторією з кімнати в кімнату, а надвечір забився у ванну й довго гарчав на вентиляційну решітку.

Оскар почухав його за вухом.

— Бачиш? Навіть Грім знає, що іменинникові належить два шматки.

— Грім знає, що ти користуєшся днем народження.

— Мені сімнадцять. Уже можна.

Вікторія похитала головою, але все-таки відрізала йому ще трохи. Усмішка зникла з її обличчя, коли на екрані телефона спалахнуло повідомлення. Вона прочитала його, заблокувала екран і поклала телефон біля чашки дисплеєм донизу.

— Що там?

— Нічого нового.

— Якби нічого, ти б не перевертала телефон.

Мати втомлено глянула на нього. Останніми тижнями вона майже не випускала телефон із рук: відповідала колегам, стежила за новинами, телефонувала знайомим у сусідні міста. Біля кордону стягували війська. По телевізору говорили про переговори, провокації та ймовірність вторгнення. Одні сусіди вже вивезли дітей, інші називали їх панікерами.

— У робочому чаті радять завтра залишитися вдома, — зізналася Вікторія. — Але офіційного розпорядження немає. У школі заняття теж не скасували.

— Давай поїдемо.

Він сказав це швидше, ніж устиг подумати.

— Куди?

— Куди завгодно. Хоча б на кілька днів. Зберемо документи, посадимо Грома в машину…

— І станемо в одному заторі з половиною міста. — Вікторія простягнула руку через стіл і накрила його долоню своєю. — Якщо стане справді небезпечно, ми поїдемо. Зараз у нас є сховище в будинку, у мене — під офісом, у тебе — в школі.

Оскар відвів погляд.

— Мені навіть думати не хочеться, що, якщо все почнеться, ми опинимося в різних місцях.

— Мені теж.

— Тоді чому ми залишаємося?

— Бо саме зараз я не знаю, що буде правильніше: поїхати чи залишитися. І не хочу приймати рішення лише через страх.

Оскар стиснув виделку.

— Я просто не хочу потім зрозуміти, що міг щось зробити — і не зробив.

Вікторія довго дивилася на нього. У світлі телефона її обличчя здавалося незвично блідим.

— Ти дуже схожий на батька, коли говориш таким тоном.

— Це погано?

Вона перевела погляд на фотографію.

— Це небезпечно. Олександр теж вважав, що зобов’язаний усе передбачити й за всіх відповідати. Йому було важко прийняти, що деякі речі не підкоряються навіть найсильнішим.

Оскар хотів запитати, що саме вона має на увазі. Про батька мати говорила рідко й завжди зупинялася перед найважливішим. Але Вікторія вже підвелася, дістала з шафки сірники й запалила одну з догорілих свічок.

— Ти загадав бажання?

— Так.

— Розкажеш?

— Тоді не здійсниться.

— Здійсниться, якщо дуже віритимеш і сам ітимеш йому назустріч.

Оскар усміхнувся.

— Хочу побувати на всіх континентах. Колізей у Римі, піраміди в Єгипті, Гімалаї… А колись — здійснити навколосвітню подорож.

— Завжди знала, що ти в мене скромний.

— Ти сама навчила мене мріяти масштабно.

— Я вчила тебе креслити будівлі.

— Принцип той самий.

Вікторія знову усміхнулася, але пальці, що тримали сірник, здригнулися. За вікном порожньою вулицею проїхала машина. Грім підвів голову й тихо загарчав.

— Давай домовимося, — сказала мати. — Якщо завтра почуєш сирену, не грай героя. Іди в сховище разом з усіма й виконуй указівки вчителів.

— А ти?

— Зроблю те саме.

— Обіцяєш?

— Обіцяю. Тепер твоя черга.

Оскар подивився на неї й неохоче кивнув.

— Обіцяю.

Вікторія наче щось згадала.

— Зачекай тут.

Вона вийшла з кухні й за хвилину повернулася з невеликою сірою коробкою. Оскар упізнав її ще до того, як мати відкрила кришку.

Усередині лежав батьків годинник.

Він пам’ятав його на зап’ясті Олександра майже на кожній старій фотографії: матово-сірий корпус, металевий браслет і темний циферблат, розмічений не на дванадцять, а на двадцять чотири години. Ані назви фірми, ані звичного логотипа.

Оскар узяв годинник і насупився.

— Ти його відновила?

— Ні.

— Але тато носив його постійно.

— Майже щодня.

На браслеті не було помітних подряпин. Грані корпусу не стерлися, скло залишалося чистим, наче годинник пролежав у коробці не роки, а кілька тижнів.

— Він узагалі старіє?

— Не знаю, — сказала Вікторія. — Олександр ніколи особливо про нього не розповідав.

Вона взяла годинник і застебнула браслет на його зап’ясті. Той сидів трохи вільно, але не настільки, щоб заважати. За кілька секунд секундна стрілка здригнулася й рушила.

— Надягни його завтра.

— Навіщо?

— Про всяк випадок. Якщо стане зовсім погано й ми втратимо зв’язок, у тебе має залишитися щось, що не можна розрядити, заблокувати чи втратити разом із телефоном.