Зустріч в степу

Збірка оповідань з осади Дикого Поля 17. 

Зустріч в Степу

Богдан Титар спішився зі свого бот-коня й почав розглядати сліди на траві. Лямка від респіратора з’їхала на вухо, і він зняв маску з обличчя.
— Можете теж зняти респіратори, відпочинемо. — через слабкий кашель від зміни дихальної суміші голос Богдана звучав не дуже впевнено. — Наступний сеанс дихання — через чотири години.

Його двоє товаришів також спішилися й закашлялися, щойно зняли респіратори з облич. Вміст газів на Дикому Полі-17 уже складав 72% подібності до повітря Старої Землі. Тож користуватися масками для дихання постійно не було потреби. Але якщо дихати таким планетарним повітрям понад десять годин поспіль, кількість кисню в крові починала різко падати. За день-два людина спершу впадала в слабкість і запаморочення, а згодом — у тихий сон. Але не смертельний.

— Не встигли наші доробити тут повітря, ще б рік — і було б як на Старій Землі. — один із козаків, на ім’я Опанас Келеп, прочистив горло й теж почав розглядати сліди на ґрунті.

— Це точно, колись, можливо, дороблять повітря й нам. — Богдан присів біля краю струмка і знову вдивився у сліди. — Але, наскільки знаю, станції землеформування потрощили під час першого нальоту на колонію. У мене там знайомі працювали — кажуть, орбітальними бомбами знесли всі штольні з генерації повітря.

— Кляті вузькоокі, хіба їм самим не потрібен кисень на цій колонії, якщо хочуть її захопити?

— Чорт його зна, можливо, вони там догралися у свої генні модифікації й можуть дихати хоч пердлом від волів. — Дмитро Гординя, їхній третій товариш, приєднався до розмови, але все ще не злазив з коня, вдивляючись кудись у степ.

— Годі теревенити. Давайте ділом займатись. — Богдан Титар, як головний загону пластунів, ввічливо перервав розмову, що збивала з концентрації.

Він пройшов кілька метрів убік, куди вели сліди від гусениці. Навколо вдавленого ґрунту від важкої техніки, за якою вони й полювали, виднілися ще з півдесятка інших — швидше за все, вже від коліс.
— Волові трясця, та в них тут ціла ватага. Я думав, один мельтовоз чимчикує через степ.

Вони були явно залишені технікою Імперії Сонця, що проходила просто через невеликий струмок посеред глибокого яру.

— Вузькоокі були тут з пів години тому, слід уже трохи розмила течія. До заходу сонця ще дві години — нападемо на світанку. — Богдан із гучним видихом підвівся й тут же підслизнувся на слизькому камені.

— Зоряна Січ, Богдане, ти нам ще потрібен. — його третій бойовий товариш, Дмитро Гординя, теж спішився, але перед тим, як ступити, перевірив землю.

— Не люблю я цей район. Кам’яний степ, трава росте якось клаптями. Ще постійно волого та ось ці камінчики — неначе міни. — Богдан розтирав коліно, яке після п’яти годин погоні за мельтовозом і так почало боліти, а тут ще й цей клятий камінь підвернувся.

Інші двоє гайдуків уже злізли зі своїх коней. Камінчики затріщали під важкими залізними чоботами. Кожен із них від’єднав дріт, що з’єднував його з модулем керування коня. На лобі кожного бот-коня виднівся невеличкий бронзовий тризубчик, а під ним — видавлена в металі назва полку й сотні: «Списи. Пластун 12». Жоден із ботів навіть не ворухнувся.

Богдан Титар був отаманом[1] невеликого загону пластунів-розвідників[2], який уже другий день перебував у рейді по тилах Імперії Сонця[3]. Її війська широким півмісяцем оточували єдине місто-вулик на планеті-колонії «Дике Поле 17». Початок вторгнення їхній загін застав саме під час відпочинку, і по тривозі вже за три години було зібрано повний полк «Збаражські Списи».

Орбітальну оборону нападник прорвав у перші дні атаки, що потягло за собою важкі атмосферні бої літунів[4], які не вщухали й досі. Для Титаря та його пластунів це був уже другий рейд. Коли імперці змогли приземлити свій пересувний космопорт, справи на поверхні колонії стали зовсім кепські.

Величезні, просто колосальні кораблі — по триста-чотириста метрів завдовжки — перекидали війська й обладнання з орбіти, де стояв флот вторгнення, на поверхню для облоги єдиного міста-вулика. Гети[5] звели кілька рубежів оборони. Найголовнішим був рів з укріпленнями, що тягнувся на сімдесят кілометрів між двома природними перешкодами — океаном зліва та непрохідними чагарями справа. Наразі бої точилися вздовж усієї цієї лінії.

Нападники щодня нарощували міць облогових військ; дійшло навіть до застосування надважких танків-титанів з їхнього боку. Завданням же пластунів, легкої та мобільної піхоти, було перешкоджати вільному пересуванню окремих загонів, саботажників, а також поступове, повільне знекровлення ворога та його матеріальної бази.

Саме на сліди однієї з таких колон пластуни й натрапили два дні тому. Це був конвой, що перевозив мельт-заряди для танків і рушниць. Десь день тому на нього здійснили рейдовий наліт атмосферні літуни, які знищили половину колони, але вантажівки з величезними бочками плазми якимось дивом пережили залп ракет і простріли з гармат.

Десятки, а то й сотні таких конвоїв щоденно тягнули свої вантажі від космопорту до лінії оборони вулика. Дорога була неблизька, адже імперці цілком слушно розуміли: наближатися ближче ніж на пів тисячі кілометрів до вулика означало самогубство для їхнього космопорту, який постійно переміщувався, уникаючи ударів з орбіти.

Наказ на другий рейд Богдан Титар отримав особисто від сотника «Збаражських Списів». Перший рейд був катастрофічним: їхній загін виявила атмосферна розвідка імперців, і всього за три години по табору гайдуків прилетіли дві балістичні ракети. Половина загону з двох десятків загинула на місці, а решта ледь встигла ушитися від переслідування й заскочити за лінію оборони.

Цього разу в їхньому загоні було лише троє. Богдан Титар — отаман; Дмитро Гординя — оператор важкого вогнемета «Шершень», що висів на правому боці його бот-коня; та Опанас Келеп — стрілець і зв’язківець. Завдання тепер ставилися вже не такі всеосяжні, як раніше.