Ось воно, щастя

Літо. Спека. Я  принишкло трясуся в задушливому автобусі. На сусіднє сидіння плюхається  вилицювата дівчина в рогових окулярах. Я скоса спостерігаю за нею. Ось вона відкриває елегантний клатч з шовковистої тканини, витягує невеличкий планшет і по самі вуха[1] занурюється в електронне читання.

Автобус набирає швидкість, проте рухається плавко, наче ножик ковзає по маслу. Сидячи побіля вікна, я не відразу помічаю, що поруч по склу важко видирається вгору сіренька комашка. У дитинстві ми називали таких кузками.  Істотка крихітна, розміром з сірникову голівку, нічим, окрім джигунських вусиків, не примітна. Лялькові лапки деруться вгору й невтомно долають прозору скляну поверхню.

Вилицювата дівчина в рогових окулярах цього не бачить. Вона читає.

Я потай дивлюся на її блакитний дисплей:

 «... Навесні і влітку смарагдова зелень конюшини і свинорию на газоні дуже вабила індиків і білих гусей, яким належало триматися на відведеній для них частині обійстя »...[2]

Свинорию?

Я морщу лоба, намагаючись уявити собі цю рослину. А примруженими очима механічно спостерігаю за діями кузки.

Помічаю на даху автобуса невеличкий отвір для циркуляції повітря. Однак для крихітної сірої кузки він більше, ніж отвір, бо там, зовні, буяє розкішний, приголомшливий світ. Аби нещасна комашка спромоглася доповзти до нього.

Цікаво, як бідака примудрилася просякнути в салон? І скільки їх, комах, отак скніє собі безквитковим «зайцем»? І скільки спливе часу, перш ніж «моя» кузка, знесилена, зневажить свій безглуздий рух, складе лапки й безнадійно впаде горілиць на денце, прямо під ноги пасажирів?

Раптом я замислююся над тим, що міріади безпорадних «комашок-тарганяшок» щохвилини гинуть за тих чи інших обставин. Народжені на полях, у степах і ланах, вони, нетямущі, зазвичай залітають або заповзають туди, де їм перебувати не варто, звідки їм не вибратися нізащо, і немає звідкіль очікувати на поміч.

Залітають? А в кузки, між іншим, теж є маленькі, ледь помітні крильцята. І коли автобус пригальмовує на повороті або, навпаки, додає руху, – нікчемній сіренькій комашці не вдається втриматися лапками на гладкому й слизькому склі. І тоді вона, еквілібруючи, трохи злітає. Затим знову припадає до рятівного, як їй гадається, скла. О, санта сімпліцітас[3]! «Несть глупости горшия, яко глупость!»[4]

Якби кузка второпала злетіти вище хоч на вершечок, то побачила б напіввідкритий отвір, відчула б рух наскрізного потоку повітря й вилетіла б назовні. Однак цього, на жаль, не стається. Тож недотепа приречена довіку  повторювати свою второвану путь: повзти по гладкому склу, зриватися, затим знову спрямовуватися вгору. Марнота марнот!

 Втім, один шанс з тисячі у неї все-таки є. За умов, що автобус якийсь час рухатиметься плавко й не робитиме на повороті піруетів.

Я так заглиблююсь у свої натуралістичні спостереження, що вже з непідробним зацікавленням стежу за драмою (чи комедією?), що поволі розгортається перед моїми очима.

От якби в кузки був напарник! Тоді можна було б влаштувати перегони, на кшталт іподромних, ще й нарубати грошви[5]. Хто першим видереться вгору? Ladies & gentlemen, робіть ваші ставки!

Власне кажучи, кілька разів «моя» кузка вже практично досягає верху. Та от неталан: скло оперезано захисним шаром товстої ребристої гуми. Для комахи – перешкода непереборна. І вона звично зривається, випурхує крильцятами, щоб не впасти, і вкотре починає свою свідомо програшну ходу. До країни Нігдейї. В нікуди.

Мене це засмучує? Мабуть, ні. Мабуть, так.

Раптом автобус трошки хитає, і я ледь не придавлюю ліктем комашку. Думка про те, що я тільки-но могла її знищити, нестерпна. Я рвучко відсуваюся від вікна й відчуваю на собі здивований погляд вилицюватої дівчини в рогових окулярах. Виявляється, віднайшовся таки спосіб відірвати її від читання.

Мені кортить терміново перерахувати кузкині ніжки, щоб пересвідчитися, що вони цілі й неушкоджені. Що крихітну істотку не травмовано. Раптом я впадаю в паніку через те, що кузочка, напевно, «же не манж па сис жур»[6]. Що волею сліпого випадку її позбавлено елементарних земних радощів – безтурботно кружляти по степах і луках. Затим приземлитися в екстазі на медоносну квітку свинорию (мені здається, що свинорий має саме медоносну квітку), відшукати поміж пиляків і тичинок неймовірну красуню, і відкласти разом з нею чортову дюжину яєчок, які невдовзі перетворяться на таких самих крихітних сіреньких і впертих кузок.

На смерку вся родина вишиковуватиметься хоровим рядком на зеленому листочку й задерикувато горлопанитиме:

Чортову дюжину дитяток

Ростила вдома матінка моя

Шестеро дівчаток, шестеро хлоп’яток,

І одне єдине  чортеня[7].

Якось у школі, на уроці біології, нам, учням, розповіли про існування комах-одноденок. А бувають такі, що живуть лишень одну-дві години. Прикладом, ефемерида – тендітний водяний метелик з прозорими блідо-блакитними крильцями. Свою назву він отримав від слова «ефемерний», тобто скороминущий, неміцний, швидкоплинний. Натомість трапляються комахи, що топчуть ряст[8] на землі упродовж місяців і навіть років. Співучі цикади, скажімо. Тисячі років живе секвоя. У порівнянні з іншими деревами вона – безсмертна.