Глава 6

Спеціальний агент французької таємної служби Ніколя Шугай із позивним «Вожай» та агент ЦРУ, поволзький німець Віллі Ротенберг з оперативним псевдонімом «Вольфганг», який вже багато років працював водієм-далекобійником у Росії, їхали вже довгих вісім годин. По дорозі вони заїхали в обласне бюро по працевлаштуванню в місті Астрахань, де завдяки комунікабельності Віллі та його вмінню домовлятися з людьми, використовуючи документи, на ім'я Альберта Штенглера, вони отримали направлення для Ніка на роботу водієм на будівництво у місті Знам’янськ із тимчасовим дозволом на перебування у закритому адміністративно-територіальному утворенні.
Нік та Віллі їхали трасою, що з'єднує Астрахань з Волгоградом, сотні кілометрів за вікном спостерігався досить похмурий пейзаж: зарослий колючкою степ, що простягався навколо дороги й ховався аж за обрієм. Раптом праворуч від дороги виринуло містечко. Це і був Знам’янськ - місто ракетників, адміністративний та житловий центр полігону Капустин Яр. 
Військовий полігон, що отримав назву від розташованого поруч селища, починає свою історію з далекого 1945 року, коли перемога над фашистською Німеччиною дозволила отримати доступ до видатних для того часу ракетних технологій команди німця Вернера Фон Брауна. Сам розробник після війни виїхав у США, а його випробувальні центри, технології та значна частина вже зібраного озброєння на території Німеччини була більшою мірою знищена. Збираючи залишки німецької команди та документації, перетрушуючи сміттєві кошики дослідницьких центрів фахівцям вдалося зібрати достатню кількість матеріалу для того, щоб відтворити конструкцію ракет ФАУ-1 і ФАУ-2. У СРСР було терміново сформовано ряд НДІ та КБ, які впритул зайнялися вирішенням цього завдання. Назріла потреба у створенні спеціалізованого полігону для проведення досліджень та випробувань.
 У вересні 1947 року з Німеччини прибула бригада особливого призначення та два спецпотяги з устаткуванням, сформовані в Німеччині. У наступні два роки були побудовані бетонний випробувальний стенд і бункера, стартовий майданчик, монтажний корпус, а також - шосе і 20-кілометрова залізнична гілка, що сполучає полігон з головною магістраллю. Новоприбулим фахівцям та спеціалістам треба було десь жити. Тому впритул до селища почали будувати нове місто.
Двоповерхові будинки, за сучасними на той час проєктами, адміністративні будівлі почали зводитись у Знам’янську на початку 1950-х років. Стараннями місцевих мешканців поступово вулиці перетворилися на суцільний зелений килим. Тисячі дерев були посаджені в парках, біля житлових будинків, а також біля військових споруд. З року в рік будувалися нове житло, готелі, магазини, кінотеатри, кафе та ресторан. Наприкінці 80-х років у місті почали будувати багатоповерхівки, й виріс новий мікрорайон. 
Одночасно із розвитком Знам’янська, селище Капустін Яр, що розташовано поруч, почало занепадати. Протягом багатьох десятиліть йшов відтік робочої сили, а самому селищі щорічно збільшувалася армія незайнятих. Молодь виїжджала, в пошуках кращих можливостей для освіти та роботи. Добротні колись дома, що були створені під час німецької автономії у краї, зруйнувалися без належного догляду. В Кап-Ярі, що зараз населяють переважно люди віком від сорока років, залишилися переважно невеличкі дерев’яні будинки та хати-мазанки, в селищі відсутня каналізація, дуже ненадійне електроводопостачання. 
Віллі Ротенберг жив у такому дерев’яному будинку, що був складений із просмолених колод. Перегородка розділяла приміщення на дві нерівні частини. 
– Ось загальна кімната, вітальня, їдальня, кухня і все інше, а там спальня, – сказав «Вольфганг» Нікові, гостинно запрошуючи його у свою оселю, у якій Віллі майже усе зробив своїми руками, за винятком ліжка.
Все селище складалося з таких самих будиночків, в яких і жили переважно пенсіонери або німці, що повернулися з місць післявоєнної депортації. За словами Віллі, німці побудували більшу частину Капустиного Яру, а також приклали свої знання та вмілі руки до будівництва Знам’янська – нового, дуже сучасного міста, що потопає в зелені, а самі мали задовольнятися такими ось хатинами.
Вони не змішувалися з росіянами й продовжували говорити між собою рідною німецькою мовою. "Неасимільовані", - уточнив шофер, сміючись. 
Було вже пізно, коли Віллі припаркував свою вантажівку біля будинку. При світлі однієї лампочки, що леді мерехтіла, вони нашвидкуруч повечеряли й втомлені довгою дорогою, завалилися спати. 
Прокинувшись майже опівдні, чоловіки вмилися над відром й, потім Віллі приготував холодний сніданок та каву. 
Нік спробував напій, стверджувально кивнув:
— Дуже гарний смак. Не мав надії, що спробую таке тут, у глибинці Росії.
— Ми ж німці й не можемо уявити своє життя без міцної кави. До того ж переваги роботи водієм, є можливість поїхати в центральні райони, де постачання налагоджено краще й можна купити щось подібне. 
Вони сіли за стіл й почали серйозну розмову.
— Скоро я їду до Саратова через Волгоград, — сказав Віллі. - Повернуся не раніше, ніж за дві доби. Порада: остерігайтеся сусідів, які живуть одразу праворуч. Дівча дуже мила і нешкідлива, але її батько, Юго Шварцкопф, - всюди суне свій ніс, і я підозрюю, що він усе вибовтує відомо кому. Якщо він дізнається, що ви тут, то, напевно, спробує зав'язати з вами знайомство. Не соромтеся бути грубим, якщо знадобиться: тільки почніть йому відповідати, і він вже не відчепиться.
– Я зрозумів, – відповів Нік.
– Менш говоріть російською, тільки коли до вас так звертаються. Німці цього тут не люблять й говорять між собою німецькою.
– Запам'ятаю.
– Я дам вам усі відомості, які зміг зібрати про "Цезаря", - продовжив водій. - Я гадаю, ви поспішаєте?
– У таких справах завжди працює проти нас. Треба діяти якнайшвидше. Якщо я зможу, то вступлю в контакт із "Цезарем" сьогодні ж увечері.

«Цезар» було кодовим ім'ям, даним в операції вченого та інженера Генріха Аппендорфа. Між собою або в передачах агенти завжди повинні вживати псевдоніми й ніколи - справжні імена.
– Я так і думав, - сказав Віллі. – "Цезар" працює в ракетній випробувальній лабораторії, вона знаходиться за п'ятнадцять кілометрів від міста. Про контакт у лабораторії може бути мови. Навіть якщо припустити, що це можливо, в чому я маю сумнів, це було б занадто небезпечно.
– Ви маєте рацію. Не потрібно зайвого ризику, - стурбовано відповів Нік.
– Спостерігаючи за «Цезарем» я добре вивчив його звички. Щовечора він повертається до себе близько восьмої години...
– Один?
– Його машину водить шофер із ФСБ, але це не якесь особливе поводження з ним. Його російських колег захищають так само. Іноді він виходить з машини в місті, щоб зробити деякі покупки, але це буває не кожен день, і, в будь-якому випадку, шофер виходить теж і спостерігає за ним.
– Отже, дорогою це теж неможливо.
– Дорогою неможливо. Залишається – у нього вдома. Будинок день і ніч охороняється двома поліціянтами, зміна кожні чотири години: о восьмій, опівночі та четвертій годині – вночі та вранці. Вілла стоїть посеред саду, там легко сховатися. У "Цезаря" є хатня робітниця, із німців, на ім'я Ангела. 
– Вона живе у домі?
– Так, у мансарді. Вона трохи глухувата і тому не є небезпечною. Але майте на увазі: якщо ви влаштуєте шум, достатній, щоб розбудити її, міліціонери з вулиці почують вас й поготів.
– Як я зможу увійти до будинку? Не можу ж я подзвонити у двері, якщо за два кроки стоять копи.
– У мене є дублікат ключів від будинку.
– Яким чином?
– Це було дуже просто. Ангела не підозріла і було дитячою грою "запозичити" ключ у неї з сумки, поки вона ходила за покупками, зробити відбиток і покласти на місце.
– Дуже добре, що ви про це подбали.
Віллі Ротенберг закурив цигарку.
– Це частина моєї роботи.
– Сад обгороджений? – запитав Нік.
– Так. Справа, якщо стояти обличчям до вулиці, стіна, що відокремлює сад від іншої вілли. Зліва вона йде вздовж стежки, яка веде до інших будинків. Позаду також є доріжка. Зазвичай із двох поліціянтів один знаходиться на вулиці, інший на задній доріжці. Іноді вони зустрічаються на бічній стежці. Проте саме там вам потрібно пройти. Найкраще, якщо ви деякий час поспостерігаєте за ними.
Віллі дістав із кишені блокнот і олівець і почав малювати на одній зі сторінок.
– Ось план будинку. Ви увійдете тут... прямо на кухню. Тут двері через які ви опинитеся в холі. Це їдальня... Кабінет... Спальня "Цезаря"... Ванна кімната... Тут велика шафа, яка може послужити вам укриттям у крайньому разі. Двері у льох. Туди не ходіть: це тупик... Сходи, що ведуть на горище і в кімнату Ангели.
Віллі вирвав листок і простягнув його Ніку, який ретельно вивчив план, щоб запам'ятати найменші деталі. Коли «Вожай» переконався, що все запам'ятав, він узяв у свого товариша блокнот та олівець і відтворив малюнок з пам'яті. Звіривши примірники та переконавшись що все вірно, Нік спалив обидва листки, потім ретельно розчавив попіл у попільничці, що стояла на столі.
– Я не думаю, що "Цезар" відразу зможе дати вам те, що потрібно. У кращому випадку ви отримаєте це не раніше, ніж завтра, а можливо й потрібен деякий час. Мені дуже шкода, що я не зможу вас евакуювати раніше, але нічого не можу вдіяти. Я маю наказ не робити нічого, що може привернути до мене увагу, а прогулювати роботу саме в цей момент... Це може спричинити неприємності.
– Я з вами згоден. Не хвилюйтеся через це. Нік не міг сказати, що його інструкції передбачали, що для повернення він повинен звернутися до іншого агента, який нічого не знає про справу.
Вони розмовляли ще довго. Віллі накидав на аркуші паперу загальний план Знам’янська, вказавши Нікові основні шляхи, автобусні лінії, розташування поліційних ділянок, державні будинки державних органів тощо.