Глава 5

Намічене місце зустрічі з "Вольфгангом" було описано в "Детальних інструкціях" від агента ЦРУ Фелікса Лейтера - як "стара клуня біля ферми, що розташована на узбіччі дороги, що йде з півночі". "Вольфганг" був оперативним псевдонімом Віллі Ротенберга, поволзького німця, агента ЦРУ, який мав зустріти Ніка, супроводжувати та допомагати йому у виконанні завдання.
Було сьома ранку, і на сході починав займатися день. Зустріч була призначена о пів на дев’яту. Після того, як Барбара пішла, Нік залишив двері клуні відчиненими, в які міг бачити значну ділянку шосе, і ліг на купу сіна. Кохання із жінкою додало Нікові життєвих сил, але зараз він розслабився, мріючи про ванну з гарячою водою, та маленьку чашку ароматної кави.
«Вольфганг» працював шофером, що було дуже зручно для його таємної діяльності, й мав приїхати на вантажівці із заходу. "Детальні інструкції" представляли його як спокійного хлопця, що заслуговує на довіру, але трохи уразливого. Ніку рекомендувалося не зачіпати його, а головне, утримуватись у розмові з ним від іронії, навіть дружньої.
Ставало все світлішим. Без двадцяти вісім... Без чверті... Очікування було нудним. Нік щоразу дивився на циферблат радянського «Командирського» годинника, який йому видали в Центрі. Цей простий годинник на руці, на відміну від улюблених Ніком Seiko та Rolex, не привертав до себе уваги, а окрім того був перероблений для виконання інших, окрім фіксації часу, таємних функцій. 
Нарешті стрілки «Командирського» годинника показали вісім тридцять.
"Вольфганг" мав приїхати здалеку, і в запізненні не було нічого трагічного, але Нік втомився, а коли він втомлювався, він опановував тривогу.
Дев’ять годин, вже зовсім розвиднилося, і Нік все більше боявся бути поміченим якимсь селянином, коли на дорозі з'явилася велика вантажівка. Шугай ривком підвівся і підійшов до дверей. Вантажівка швидко наближалася. «Вожай» відчув, як забилося його серце.
Вантажівка кулею пролетіла повз, не зупинившись. Ніка охопило жахливе розчарування. Він зблід і довго стояв нерухомо. Потім він почав лаятись і штовхати ногою важкі двері.
Але він дуже швидко взяв себе в руки й розлютився, що втратив холоднокровність. Інструкції передбачали, що  "Вольфганг" може не прийти на зустріч. У цьому випадку Нік повинен буде сховатись на день, а потім, наступної ночі, повернутися до Лагані, до будинку Барбари, куди йому надішлють нові інструкції.
Але Нік не мав жодного бажання повертати назад. Тим більше, що арешт Саїда російськими органами держбезпеки, - робили таке повернення небезпечним. 
Нік змусив себе заспокоїтись, ризикнув вийти на поріг подивитися на другорядну дорогу, звідки могла прийти небезпека в особі селянина. Нічого нема. Наскільки досягав його погляд, місцевість була порожня. Він вирішив почекати до пів на десяту. У разі несподіваного візиту він завжди зможе сховатись у сіні... До речі, а чому б не сховатись тут на цілий день? Замість того, щоб шукати інше, дуже проблематичне укриття... Було малоймовірно, що колгоспники, які використовують клуню як склад для сіна, прийдуть його спустошити саме цього дня. А сіна було достатньо, щоб сховатися від того, хто все перевертатиме.
Нік прийняв це розумне рішення, яке повернуло йому спокій, саме в той момент, коли на основній дорозі з'явилася нова вантажівка, що їде із заходу.
Без особливої надії він знову зайняв свій спостережний пост позаду прочинених дверей. Але, хоч він уже не вірив, сталося те, чого він очікував...
Вантажівка раптом стала ривками скидати швидкість, начебто в неї були несправності. Він ледве проїхав перехрестя і зупинився якраз навпроти клуні. Шофер, високий худий блондин років сорока, одягнений у дуже широкі внизу штани та куртку кольору морської хвилі, з кашкетом на голові, вийшов із машини й відкрив капот. Потім він зняв кашкет, поклав його на праве крило і закурив цигарку. Потім він задув сірник, перш ніж кинути його в рів, і знову одягнув кашкет.
Саме ці жести мав зробити "Вольфганг", щоб його можна було впізнати.
Нік безшумно вийшов зі свого укриття. Вступ у контакт завжди дуже делікатний момент. Ніколи не знаєш, що може статися...
Водій вантажівки не обернувся, доки Нік підходив. Коли той виявився зовсім поруч, він сказав, підморгнувши:
– Diese Maschine ist nicht neu (нім. «Ця машина вже не нова»).
Водій нічим не ризикував, говорячи німецькою, бо міг показати свій паспорт, де у графі національність було зазначено: «німець». Нік не міг стримати широкої посмішки.
– Wo wohnen Sie? (нім. «Де ти живеш?»)- запитав він.
– Wir wohnen in Kapustin Yar, (нім. «Я живу у Капустиному Яру») – відповів водій, і трохи пізніше додав:
 – Unser Grossvater wohnt auch in Kapustin Yar (нім. «Мій дідусь також жив у Капустиному Яру»).
– Wie heisst du? (нім. «Як тебе звати?»).
– Wolfgang.
Все було сказано. Віллі Ротенберга потиснув Нікові руку і швидко додав:
– Сідайте в кабіну та пройдіть за сидіння. Ви знайдете все необхідне вам у валізі.
Нік не змусив повторювати. Він вліз у вантажівку, переліз через сидіння, у вузький спальний відсік. Там лежала валіза. Нік відчинив її. І побачив одяг, схожий на той, в який був одягнутий Віллі.
Нік швидко роздягнувся і вдягнув нове вбрання. Він майже закінчив, коли німець сів у кабіну.
– Ви, мабуть, думаєте, де мене чорти носили? - Запитав він, заводячи мотор.
– Я вже не сподівався вас побачити.
– Проколов колесо, – пояснив той. - Я втратив багато часу. Я боявся, що ви мене не дочекаєтесь, але потім подумав, що ви зможете залишитись на складі й сховатися на цілий день.
– Саму так я й вирішив... Що робити з моїми старими речами?
– Покладіть їх у валізу. Скоро ми їх позбудемося. Ви можете сісти поряд зі мною, якщо закінчили.
Нік дістав з кишені куртки свої документи, на ім'я Альберта Штенглера, переліз через спинку сидіння та сів поруч із водієм..
Двигун вантажівки з потужним ревом набирав обертів, залишаючи позаду будинки міста Лиман, в одному з яких, напевно, ще перебувала Барбара. На Ніка чекав довгий шлях через прикаспійську низовину, дельту річки Волга та Волго-Ахтубинську пойму. «Вожай» був зосереджений на виконанні місії й зовсім не думав, що залишає позаду себе обставини, що ніяк не залежать від нього, але в змозі поставити виконання його завдання на грань провалу.